Сьогодні: вівторок, 17 жовтня 2017  
ПошукПошук:

ОпитуванняОпитування

Чи підтримуєте Ви Закон України "Про добровільне об’єднання громад"?
Проголосувало: 45 Наявність проблем, що заважають ефективній роботі дозвільного характеру?  » Чи є корупція в системі отримання документів дозвільного характеру через ЄДО?  » Задоволені Ви графіком роботи ЄДО?  » Чи задоволені Ви роботою адміністратора ЄДО?  » Чи звертались Ви в дозвільні органи поза єдиним дозвільним офісом після звернення до ЄДО?  » Як часто Ви звертаєтесь до єдиного дозвільного офісу(ЄДО) для отримання дозвільного документу?  » Чи виникають проблеми в ході проведення перевірок органами державного контролю?  » Яким чином змінилась кількість перевірок суб'єктів підприємництва контролюючими органами в 2009 році у порівнянні з 2008 роком?  »
Посилання
Офіційне Інтернет-представництво Президента України
Веб-портал органiв виконавчої влади України
Луганська обласна державна адміністрація

Новоайдарська РДАДіяльність РДАРДА і громадськість
Тема для обговорення

З а к о н   У к р а ї н и

 

Про внесення змін до Конституції України

(щодо децентралізації влади)

______________________________________

 

 

Верховна Рада України   п о с т а н о в л я є:

 

I. Внести до Конституції України (Відомості Верховної Ради України, 1996 р., № 30, ст. 141) такі зміни:

 

1) статті 118, 119, 132, 133, 140 - 144 викласти в такій редакції:

"Стаття 118. Виконавчу владу в районах і областях, у Києві та Севастополі здійснюють префекти.

Особливості здійснення виконавчої влади у Києві та Севастополі визначаються окремими законами.

Префекта призначає на посаду та звільняє з посади за поданням Кабінету Міністрів України Президент України.

Префект є державним службовцем.

Префект під час здійснення своїх повноважень відповідальний перед Президентом України, підзвітний та підконтрольний Кабінетові Міністрів України.

 

Стаття 119. Префект на відповідній території:

1) здійснює нагляд за додержанням Конституції і законів України органами місцевого самоврядування;

2) координує діяльність територіальних органів центральних органів виконавчої влади та здійснює нагляд за додержанням ними Конституції і законів України;

3) забезпечує виконання державних програм;

4) спрямовує і організовує діяльність територіальних органів центральних органів виконавчої влади та забезпечує їх взаємодію з органами місцевого самоврядування в умовах воєнного або надзвичайного стану, надзвичайної екологічної ситуації;

5) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України.

Префект на підставі і в порядку, що визначені законом, видає акти, які є обов'язковими на відповідній території.

Акти префектів, видані на здійснення повноважень, визначених пунктами 1, 4 частини першої цієї статті, можуть бути скасовані Президентом України, а видані на здійснення повноважень, визначених пунктами 2, 3 частини першої цієї статті, - Кабінетом Міністрів України. Акти префектів, видані на здійснення повноважень, визначених пунктом 5 частини першої                  цієї статті, скасовуються Президентом України, а у визначених законом випадках - Кабінетом Міністрів України";

 

"Стаття 132. Адміністративно-територіальний устрій України грунтується на засадах єдності та цілісності державної території, децентралізації влади, повсюдності та спроможності місцевого самоврядування, сталого розвитку адміністративно-територіальних одиниць з урахуванням історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

 

Стаття 133. Систему адміністративно-територіального устрою України складають адміністративно-територіальні одиниці: громади, райони, регіони.

Територія України поділена на громади. Громада є первинною  одиницею у системі адміністративно-територіального устрою України.

Декілька громад становлять район.

Автономна Республіка Крим та області є регіонами України.

Особливості Києва, Севастополя у системі адміністративно-територіального устрою України визначаються окремими законами.

Порядок утворення, ліквідації, встановлення та зміни меж, найменування і перейменування громад, районів, областей, а також порядок утворення, найменування і перейменування та віднесення поселень (сіл, селищ, міст) до відповідної категорії визначаються законом.

Зміна меж, найменування і перейменування громад та поселень здійснюється з урахуванням думки їх мешканців у порядку, визначеному законом";

 

"Стаття 140. Територіальна громада здійснює місцеве самоврядування як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування шляхом самостійного регулювання суспільних справ місцевого значення та управління ними в межах Конституції і законів України.

Територіальну громаду становлять мешканці поселення чи поселень відповідноїгромади.

Територіальна громада здійснює місцеве самоврядування безпосередньо шляхом місцевих референдумів та в інших формах, визначених законом.

Органами місцевого самоврядування громади є рада громади як представницький орган та виконавчі органи місцевого самоврядування громади.

Виконавчі органи місцевого самоврядування громади є підконтрольними і підзвітними раді громади.

Голова громади головує на засіданнях ради громади, очолює виконавчий орган місцевого самоврядування громади.

Районна, обласна рада, їх виконавчі комітети є органами місцевого самоврядування, що відповідно представляють і реалізують спільні інтереси територіальних громад району, області.

Статус голів громад, депутатів рад громад, районних, обласних рад, порядок утворення, реорганізації та ліквідації виконавчих органів місцевого самоврядування громади, виконавчих комітетів районних, обласних рад, обсяг їх повноважень визначаються законом.

Рада громади сприяє діяльності створених відповідно до закону та статуту територіальної громади органів самоорганізації населення і з цією метою може наділяти їх фінансами та майном.

 

Стаття 141. Право голосу на виборах голови громади, депутатів ради громади, районної, обласної ради мають мешканці відповідної громади (громад) - громадяни України, які досягли на день проведення виборів вісімнадцяти років і не визнані судом недієздатними.

Голова громади, депутати ради громади, районної, обласної ради обираються на вільних виборах на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Головою громади, депутатом ради громади, районної, обласної ради може бути обраний громадянин України, який досяг на день проведення виборів вісімнадцяти років, не визнаний судом недієздатним. Не може бути обраним головою громади, депутатом ради громади, районної, обласної ради громадянин, який відбуває покарання за вчинення злочину чи має судимість за вчинення умисного злочину.

Порядок обрання депутатів районних і обласних рад забезпечує представництво територіальних громад у межах відповідного району, області і визначається законом.

Строк повноважень голови громади, депутатів ради громади, районної, обласної ради, обраних на чергових виборах, становить чотири роки.

Підстави і порядок дострокового припинення повноважень голови громади, депутата чи складу ради громади, районної, обласної ради визначаються Конституцією і законами України.

Чергові вибори депутатів усіх рад громад, районних, обласних рад, голів громад відбуваються в останню неділю жовтня четвертого року повноважень органів місцевого самоврядування, обраних на попередніх чергових місцевих виборах.

Позачергові вибори голови громади, депутатів ради громади, районної, обласної ради проводяться не пізніше 180 днів з дня дострокового припинення повноважень голови громади, складу ради громади, районної, обласної ради, а у разі дострокового припинення повноважень в порядку, передбаченому статтею 144 цієї Конституції, - не пізніше 120 днів з дня такого припинення.

Районна рада, обласна рада обирає зі свого складу відповідно голову районної ради, голову обласної ради.

Районна рада, обласна рада призначає і звільняє голову виконавчого комітету ради і за його поданням формує склад цього органу.

Голова громади, депутати ради громади, районної, обласної ради не можуть мати іншого представницького мандата. Інші вимоги щодо несумісності мандата голови громади, депутата ради громади, районної, обласної ради визначаються законом.

 

Стаття 142. Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є:

         1) земля, рухоме і нерухоме майно, природні ресурси, інші об'єкти, що є у комунальній власності територіальної громади;

         2) місцеві податки і збори, частина загальнодержавних податків та інші доходи місцевих бюджетів.

Об'єкти спільної власності територіальних громад перебувають в управлінні районної чи обласної ради та утримуються за рахунок коштів відповідно районного чи обласного бюджету.

Держава забезпечує сумірність фінансових ресурсів та обсягу повноважень органів місцевого самоврядування, визначених Конституцією та законами України.

Зміна компетенції органу місцевого самоврядування здійснюється з одночасними відповідними змінами у розподілі фінансових ресурсів.

Держава компенсує витрати органів місцевого самоврядування, спричинені рішеннями органів державної влади.

Територіальні громади можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби.

 

Стаття 143. Територіальна громада безпосередньо або через органи місцевого самоврядування громади відповідно до закону:

1) управляє майном, що є в комунальній власності;

2) затверджує бюджет відповідної громади і контролює його виконання;

3) затверджує програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролює їх виконання;

4) встановлює місцеві податки і збори;

5) забезпечує реалізацію результатів місцевих референдумів;

6) утворює, реорганізовує та ліквідовує комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснює контроль за їх діяльністю;

7) вирішує інші питання місцевого значення, віднесені законом до її компетенції.

Обласна, районна рада:

1) затверджує обласний, районний бюджет для виконання спільних проектів, у тому числі за рахунок коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів, та контролює його виконання;

2) вирішує інші питання, віднесені законом до її компетенції.

Обласна рада затверджує регіональну програму соціально-економічного та культурного розвитку області і контролює її виконання.

Розмежування повноважень між органами місцевого самоврядування громад, районів, областей визначається законом на основі принципу субсидіарності.

Виконавчим органам місцевого самоврядування громади, виконавчим комітетам районної, обласної ради відповідно до закону можуть бути делеговані окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України, передає органам місцевого самоврядування відповідні об'єкти державної власності. Такі повноваження можуть бути відкликані з підстав і в порядку, що визначені законом.

Виконавчі органи місцевого самоврядування громади, виконавчий комітет районної, обласної ради з питань здійснення ними делегованих повноважень органів виконавчої влади є підконтрольними органам виконавчої влади, що делегували такі повноваження.

 

Стаття 144. Територіальні громади, голови громад, органи місцевого самоврядування відповідно до закону ухвалюють акти місцевого самоврядування, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Дію актів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняє префект з одночасним зверненням до суду.

У разі ухвалення головою громади, радою громади, районною, обласною радою акта, що не відповідає Конституції України, створює загрозу порушення державного суверенітету, територіальної цілісності чи загрозу  національній безпеці, Президент України зупиняє дію відповідного акта з одночасним зверненням до Конституційного Суду України, тимчасово зупиняє повноваження голови громади, складу ради громади, районної, обласної ради та призначає тимчасового державного уповноваженого. Тимчасовий державний уповноважений спрямовує та організовує діяльність відповідних виконавчих органів місцевого самоврядування громади, виконавчого комітету районної, обласної ради.

Конституційний Суд України розглядає таке звернення Президента України невідкладно.

У разі визнання Конституційним Судом України акта голови громади, ради громади, районної, обласної ради таким, що відповідає Конституції України, Президент України скасовує акт, виданий відповідно до частини третьої цієї статті.

У разі визнання Конституційним Судом України акта голови громади, ради громади, районної, обласної ради таким, що не відповідає Конституції України, Верховна Рада України за поданням Президента України достроково припиняє повноваження голови громади, ради громади, районної, обласної ради та призначає позачергові вибори у визначеному законом порядку";

2) пункти 29 і 30 частини першої статті 85 викласти в такій редакції:

"29) утворення і ліквідація громад, районів, областей, встановлення і зміна їхніх меж; найменування і перейменування поселень, громад, районів, областей;

30) призначення позачергових виборів голів громад, депутатів рад громад, районних, обласних рад";

 

3) пункт 16 частини першої статті 92 викласти в такій редакції:

"16) статус Києва як столиці України";

 

4) частину першу статті 106 доповнити пунктом 81 такого змісту:

"81) тимчасово зупиняє повноваження голови громади, складу ради громади, районної, обласної ради та призначає тимчасового державного уповноваженого у випадках, визначених цією Конституцією";

 

5) пункт 5 статті 121 виключити;

 

6) назву розділу ІХ викласти в такій редакції:

"Розділ ІХ. Адміністративно-територіальний устрій України";

 

7) частину першу статті 150 доповнити пунктом 11 такого змісту:

"11) вирішення питання за зверненням Президента України про  відповідність Конституції України акта голови громади, ради громади, районної, обласної ради";

 

8) розділ ХV "Перехідні положення" доповнити пунктом 17 такого змісту:

"17. Після набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади)":

1) наступні чергові місцеві вибори - вибори голів громад, депутатів рад громад, районних, обласних рад проводяться в останню неділю жовтня                       2017 року.

Повноваження сільських, селищних, міських голів та депутатів місцевих рад, обраних на чергових виборах у жовтні 2015 року та місцевих виборах у період з жовтня 2015 року до жовтня 2017 року, припиняються з дня набуття повноважень відповідно головами громад, радами громад, районними та обласними радами, обраними на наступних чергових місцевих виборах у жовтні 2017 року;

2) Президент України за поданням Кабінету Міністрів України призначає на посади та звільняє з посад голів місцевих державних адміністрацій до призначення відповідних префектів;

3) тимчасово, до призначення префекта, повноваження, визначене пунктом 1 статті 119 та частиною другою статті 144 Конституції України, здійснює голова відповідної місцевої державної адміністрації;

4) Президент України до обрання на наступних чергових місцевих виборах у жовтні 2017 року голів громад, депутатів рад громад, районних, обласних рад здійснює повноваження, передбачені статтею 144 Конституції України, щодо актів, ухвалених відповідно сільськими, селищними, міськими головами, сільськими, селищними, міськими, районними і обласними радами. Призначені при цьому тимчасові державні уповноважені спрямовують та організовують діяльність виконавчих органів відповідної сільської, селищної, міської ради, виконавчого апарату відповідної районної, обласної ради.

Конституційний Суд України невідкладно розглядає відповідне звернення Президента України щодо актів сільських, селищних, міських голів, сільських, селищних, міських, районних і обласних рад.

У разі визнання Конституційним Судом України акта сільського, селищного, міського голови, сільської, селищної, міської, районної, обласної ради таким, що не відповідає Конституції України, Верховна Рада України за поданням Президента України достроково припиняє повноваження  відповідно сільського, селищного, міського голови, сільської, селищної, міської, районної, обласної ради та призначає позачергові вибори".

 

ІІ. Прикінцеві та перехідні положення

1. Цей Закон набирає чинності через три місяці з дня його опублікування.

2. З набранням чинності цим Законом одне або декілька поселень (сіл, селищ, міст) з прилеглими територіями набувають статусу громади на підставі і в порядку, визначених законом.

3. З дня набрання чинності цим Законом:

1) сільські, селищні, міські ради до набуття повноважень радами громад, обраними в утворених Верховною Радою України громадах, продовжують здійснювати такі повноваження: управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції;

2) сільські, селищні, міські голови до набуття повноважень  головами громад, обраними в утворених Верховою Радою України громадах, продовжують здійснювати повноваження, віднесені законом до відання сільських, селищних, міських голів;

3) районні, обласні ради до набуття повноважень районними, обласними радами, обраними на наступних чергових місцевих виборах у жовтні                            2017 року, продовжують здійснювати такі повноваження: затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контролюють їх виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.

4. Районні, обласні ради, обрані на наступних чергових місцевих виборах у жовтні 2017 року, створюють виконавчі комітети на підставі закону про місцеве самоврядування, що визначає повноваження виконавчих комітетів районних, обласних рад.

5. Місцеві державні адміністрації до створення районними, обласними радами виконавчих комітетів на підставі закону про місцеве самоврядування, що визначає повноваження виконавчих комітетів районних, обласних рад, але не пізніше 1 березня 2018 року на відповідній території продовжують забезпечувати:

1) виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;

2) законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;

3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку;

4) підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;

5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;

7) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

Київська, Севастопольська міські державні адміністрації, районні у містах Києві, Севастополі державні адміністрації продовжують здійснювати зазначені у цьому пункті повноваження до створення виконавчих органів місцевого самоврядування відповідних громад, але не пізніше 1 березня                      2018 року.

6. Президент України за поданням Кабінету Міністрів України вперше здійснює призначення префектів після створення відповідними районними, обласними радами виконавчих комітетів, але не пізніше 1 березня                               2018 року.

 

7. Акти голів місцевих державних адміністрацій діють до набрання чинності відповідними актами місцевого самоврядування, актами префектів, інших органів виконавчої влади, ухваленими відповідно до Конституції та законів України.

8. Особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей визначаються окремим законом.

ЗАКОН УКРАЇНИ

Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки

(Відомості Верховної Ради (ВВР), 2015, № 26, ст.219)

{Із змінами, внесеними згідно із Законом 
№ 595-VIII від 14.07.2015, ВВР, 2015, № 37-38, ст.366}

Верховна Рада України від імені Українського народу - громадян України всіх національностей, керуючись положеннями Загальної декларації прав людини, беручи до уваги резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи № 1096 (1996) від 27 червня 1996 року щодо ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних режимів, № 1481 (2006) від 26 січня 2006 року щодо необхідності міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів, № 1495 (2006) від 12 квітня 2006 року щодо боротьби з відродженням нацистської ідеології, № 1652 (2009) від 29 січня 2009 року щодо відношення до пам’ятників, що мають суперечливу історичну інтерпретацію у державах - членах Ради Європи, резолюцію Парламентської Асамблеї ОБСЄ SC (09) 3 R від 29 червня - 3 липня 2009 року щодо неприпустимості звеличення тоталітарних режимів, відкриття історичних та політичних архівів, вивчення тоталітарної спадщини та підвищення поінформованості громадськості, декларацію Європейського Парламенту від 23 вересня 2008 року щодо проголошення 23 серпня днем пам’яті жертв сталінізму і нацизму, резолюцію Європейського Парламенту від 23 жовтня 2008 року в пам’ять про Голодомор - штучний голод в Україні 1932-1933 років, резолюцію Європейського Парламенту від 2 квітня 2009 року щодо європейської свідомості та тоталітаризму, Спільну заяву з нагоди 70-х роковин Голодомору - Великого голоду 1932-1933 років в Україні, прийняту на 58-й сесії Генеральної Асамблеї ООН,

враховуючи засудження у 1991 році Законом України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" політичних репресій, що здійснювалися протягом 1917-1991 років комуністичним тоталітарним режимом на території України, відмежування від методу державного терору в управлінні державою, притаманного комуністичному тоталітарному режиму, і проголошення намірів неухильно сприяти відновленню справедливості та усуненню наслідків свавілля і порушення громадянських прав,

враховуючи визнання Законом України "Про Голодомор 1932-1933 років в Україні" Голодомору 1932-1933 років геноцидом Українського народу, засудження злочинних дій тоталітарного режиму СРСР, спрямованих на організацію Голодомору, наслідком якого стало знищення мільйонів людей, руйнування соціальних основ Українського народу та його вікових традицій, духовної культури та етнічної самобутності, а також встановлення постановою Апеляційного суду міста Києва 13 січня 2010 року факту причетності вищого керівництва СРСР, УРСР та комуністичної партії до організації Голодомору 1932-1933 років в Україні,

дбаючи про забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина,

прагнучи розвивати і зміцнювати незалежну, демократичну, правову державу,

керуючись статтею 11 Конституції України, яка зобов’язує державу сприяти консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості,

з метою недопущення повторення злочинів комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, будь-якої дискримінації за національною, соціальною, класовою, етнічною, расовою або іншими ознаками у майбутньому, відновлення історичної та соціальної справедливості, усунення загрози незалежності, суверенітету, територіальній цілісності та національній безпеці України

приймає цей Закон, яким засуджує комуністичний та націонал-соціалістичний (нацистський) тоталітарні режими в Україні, визначає правові основи заборони пропаганди їх символіки та встановлює порядок ліквідації символів комуністичного тоталітарного режиму.

Стаття 1. Визначення термінів

1. У цьому Законі нижченаведені терміни вживаються в такому значенні:

1) комуністична партія - Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків) (РСДРП(б), Російська комуністична партія (більшовиків) (РКП(б), Всесоюзна комуністична партія (більшовиків) (ВКП(б), Комуністична партія Радянського Союзу (КПРС), Комуністична партія (більшовиків) України (КП(б)У), Комуністична партія України (КПУ), комуністичні партії союзних республік, що входили до складу СРСР, а також їхні осередки в автономних радянських соціалістичних республіках, краях, областях, автономних областях, автономних округах, містах республіканського підпорядкування та місцеві осередки;

2) пропаганда комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів - публічне заперечення, зокрема через засоби масової інформації, злочинного характеру комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років в Україні, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму, поширення інформації, спрямованої на виправдання злочинного характеру комуністичного, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, діяльності радянських органів державної безпеки, встановлення радянської влади на території України або в окремих адміністративно-територіальних одиницях, переслідування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті, виготовлення та/або поширення, а також публічне використання продукції, що містить символіку комуністичного, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів;

3) радянські органи державної безпеки - Всеросійська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією і саботажем, Всеукраїнська надзвичайна комісія для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією, саботажем та службовими злочинами, Державне політичне управління, Об’єднане державне політичне управління, Народний комісаріат внутрішніх справ, Народний комісаріат державної безпеки, Міністерство державної безпеки, Комітет державної безпеки, їхні територіальні, функціональні, структурні підрозділи, а також безпосередньо підпорядковані цим органам бойові загони, охорона (варта), війська або спеціальні частини;

4) символіка комуністичного тоталітарного режиму - символіка, що включає:

а) будь-яке зображення державних прапорів, гербів та інших символів СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних або автономних радянських республік у складі СРСР, держав так званої "народної демократії": Народної Республіки Албанії (Соціалістичної Народної Республіки Албанії), Народної Республіки Болгарії, Німецької Демократичної Республіки, Народної Республіки Румунії (Соціалістичної Республіки Румунії), Угорської Народної Республіки, Чехословацької Соціалістичної Республіки, Федеративної Народної Республіки Югославії (Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії) та соціалістичних республік, що входили до її складу, крім тих, що є чинними (діючими) прапорами або гербами країн світу;

б) гімни СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних або автономних радянських республік чи їх фрагменти;

в) прапори, символи, зображення або інша атрибутика, в яких відтворюється поєднання серпа та молота, серпа, молота та п’ятикутної зірки, плуга (рала), молота та п’ятикутної зірки;

г) символіку комуністичної партії або її елементи;

ґ) зображення, пам’ятники, пам’ятні знаки, написи, присвячені особам, які обіймали керівні посади в комуністичній партії (посаду секретаря районного комітету і вище), особам, які обіймали керівні посади у вищих органах влади та управління СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних або автономних радянських республік, органах влади та управління областей, міст республіканського підпорядкування, працівникам радянських органів державної безпеки всіх рівнів;

д) зображення, пам’ятники, пам’ятні знаки, написи, присвячені подіям, пов’язаним з діяльністю комуністичної партії, із встановленням радянської влади на території України або в окремих адміністративно-територіальних одиницях, переслідуванням учасників боротьби за незалежність України у XX столітті (крім пам’ятників та пам’ятних знаків, пов’язаних з опором і вигнанням нацистських окупантів з України або з розвитком української науки та культури);

е) зображення гасел комуністичної партії, цитат осіб, які обіймали керівні посади в комуністичній партії (посаду секретаря районного комітету і вище), осіб, які обіймали керівні посади у вищих органах влади та управління СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних або автономних радянських республік, органах влади та управління областей, міст республіканського підпорядкування (крім цитат, пов’язаних з розвитком української науки та культури), працівників радянських органів державної безпеки всіх рівнів;

є) назви областей, районів, населених пунктів, районів у містах, скверів, бульварів, вулиць, провулків, узвозів, проїздів, проспектів, площ, майданів, набережних, мостів, інших об’єктів топоніміки населених пунктів, підприємств, установ, організацій, у яких використані імена або псевдоніми осіб, які обіймали керівні посади в комуністичній партії (посаду секретаря районного комітету і вище), вищих органах влади та управління СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних або автономних радянських республік, працювали в радянських органах державної безпеки, а також назви СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних або автономних радянських республік та похідні від них, назви, пов’язані з діяльністю комуністичної партії (включаючи партійні з’їзди), річницями Жовтневого перевороту 25 жовтня (7 листопада) 1917 року, встановленням радянської влади на території України або в окремих адміністративно-територіальних одиницях, переслідуванням учасників боротьби за незалежність України у XX столітті (крім назв, пов’язаних з опором та вигнанням нацистських окупантів з України або з розвитком української науки та культури);

ж) найменування комуністичної партії;

5) символіка націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму - символіка, що включає:

а) символіку Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НСДАП);

б) державний прапор нацистської Німеччини 1939-1945 років;

в) державний герб нацистської Німеччини 1939-1945 років;

г) найменування Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НСДАП);

ґ) зображення, написи, присвячені подіям, пов’язаним з діяльністю Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НСДАП);

д) зображення гасел Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НСДАП), цитат осіб, які обіймали керівні посади в Націонал-соціалістичній робітничій партії Німеччини (НСДАП), вищих органах влади та управління нацистської Німеччини та на окупованих нею територіях у 1935-1945 роках.

Стаття 2. Засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів

1. Комуністичний тоталітарний режим 1917-1991 років в Україні визнається злочинним і таким, що здійснював політику державного терору, яка характеризувалася численними порушеннями прав людини у формі індивідуальних та масових вбивств, страт, смертей, депортацій, катувань, використання примусової праці та інших форм масового фізичного терору, переслідувань з етнічних, національних, релігійних, політичних, класових, соціальних та інших мотивів, заподіянням моральних і фізичних страждань під час застосування психіатричних заходів у політичних цілях, порушенням свободи совісті, думки, вираження поглядів, свободи преси та відсутністю політичного плюралізму, та у зв’язку з цим засуджується як несумісний з основоположними правами і свободами людини і громадянина.

2. Націонал-соціалістичний (нацистський) тоталітарний режим визнається в Україні злочинним і таким, що здійснював політику державного терору, яка характеризувалася численними порушеннями прав людини у формі індивідуальних та масових вбивств, страт, смертей, катувань, використання примусової праці та інших форм масового фізичного терору, переслідувань з расових, етнічних мотивів, порушенням свободи совісті, думки, вираження поглядів, свободи преси та відсутністю політичного плюралізму, та у зв’язку з цим, спираючись на встановлені Нюрнберзьким міжнародним військовим трибуналом 1945-1946 років факти, засуджується як несумісний з основоположними правами і свободами людини і громадянина.

Стаття 3. Заборона пропаганди комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та їхньої символіки

1. Пропаганда комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та їхньої символіки визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв комуністичного тоталітарного режиму, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму та заборонена законом.

2. Пропаганда комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та їхньої символіки юридичною особою, політичною партією, іншим об’єднанням громадян, друкованим засобом масової інформації та/або використання у назві символіки комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів є підставою для відмови в реєстрації та/або припинення діяльності юридичної особи, політичної партії, іншого об’єднання громадян, підставою для відмови в реєстрації та/або припинення випуску друкованого засобу масової інформації.

3. У разі невиконання юридичними особами, політичними партіями, іншими об’єднаннями громадян, друкованими засобами масової інформації вимог цього Закону їх діяльність/випуск підлягає припиненню в судовому порядку за позовом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державної реєстрації юридичних осіб, реєстрації (легалізації) об’єднань громадян, громадських спілок, інших громадських формувань, або іншого уповноваженого органу державної влади.

4. Рішення про невідповідність діяльності, найменування та/або символіки юридичної особи, політичної партії, іншого об’єднання громадян вимогам цього Закону приймає центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державної реєстрації юридичних осіб, реєстрації (легалізації) об’єднань громадян, громадських спілок, інших громадських формувань, у визначеному Кабінетом Міністрів України порядку.

5. Політичні партії, обласні, міські, районні організації або інші структурні утворення, передбачені статутом політичної партії, щодо яких центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державної реєстрації юридичних осіб, реєстрації (легалізації) об’єднань громадян, громадських спілок, інших громадських формувань, прийнято у визначеному Кабінетом Міністрів України порядку рішення про невідповідність їх діяльності, найменування та/або символіки вимогам цього Закону, не можуть бути суб’єктом виборчого процесу.

Стаття 4. Заборона використання та пропаганди символіки комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів

1. Виготовлення, поширення, а також публічне використання символіки комуністичного тоталітарного режиму, символіки націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму, у тому числі у вигляді сувенірної продукції, публічне виконання гімнів СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних та автономних радянських республік або їх фрагментів на всій території України заборонено.

2. Заборона виготовлення символіки комуністичного тоталітарного режиму, символіки націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму не поширюється на випадки виготовлення такої символіки для її подальшого використання з метою, зазначеною у частині третій цієї статті.

3. Заборона не поширюється на випадки використання символіки комуністичного тоталітарного режиму, символіки націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму:

1) на документах державних органів та органів місцевого самоврядування (місцевих органів державної влади і управління), прийнятих чи виданих до 1991 року;

2) на документах, виданих закладами освіти та науки, підприємствами, установами, організаціями до 1991 року;

3) в експозиціях музеїв, тематичних виставках, Музейному фонді України, а також бібліотечних фондах на різних носіях інформації;

4) у творах мистецтва, створених до набрання чинності цим Законом;

5) у процесі наукової діяльності, в тому числі під час наукових досліджень та поширення їх результатів у не заборонений законодавством України спосіб;

6) на оригіналах бойових знамен;

7) на державних нагородах, ювілейних медалях та інших відзнаках, якими нагороджувались особи до 1991 року та протягом 1991-2015 років у зв’язку з річницями подій періоду Другої світової війни, а також на документах, що посвідчують нагородження ними;

8) на намогильних спорудах, розташованих на території місць поховань, місць почесних поховань;

9) під час викладення або реконструкції (зокрема історичної) історичних подій;

10) у приватних колекціях та приватних архівних зібраннях;

11) як об’єктів антикварної торгівлі.

Заборона не поширюється на випадки використання символіки комуністичного тоталітарного режиму, символіки націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму (за умови, що це не призводить до пропаганди злочинного характеру комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, злочинного характеру націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму):

1) у посібниках, підручниках та інших матеріалах наукового, освітнього і навчального характеру, які використовуються у навчальному, навчально-виховному і освітньому процесах;

2) у творах мистецтва, створених після набрання чинності цим Законом.

Стаття 5. Розслідування та оприлюднення інформації про злочини, вчинені представниками комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів

1. Держава здійснює розслідування злочинів геноциду, злочинів проти людства та людяності, військових злочинів, вчинених в Україні представниками комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, та вживає заходів, спрямованих на ліквідацію наслідків таких злочинів та відновлення історичної справедливості, зокрема шляхом дослідження та встановлення кількості жертв комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років в Україні, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму, визначення та упорядження місць масових поховань таких жертв, збору, узагальнення та оприлюднення інформації про розкуркулення, репресії, масові та індивідуальні страти, смерті, депортації, катування, використання примусової праці та інших форм масового фізичного терору, переслідування з етнічних, національних, релігійних, політичних, класових, соціальних та інших мотивів, заподіяння моральних і фізичних страждань під час застосування психіатричних заходів у політичних цілях.

2. Держава вживає заходів, спрямованих на підвищення поінформованості громадськості про злочини, вчинені представниками комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, розробляє та вдосконалює навчальні посібники, програми та заходи з питань історії комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, сприяє утвердженню в суспільстві поваги до людської гідності, прав і основоположних свобод людини, розвитку плюралізму та демократії.

3. Держава заохочує та підтримує діяльність неурядових установ та організацій, які проводять дослідницьку та просвітницьку роботу стосовно злочинів, вчинених представниками комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів.

4. Архівні документи, зокрема документи колишніх радянських органів державної безпеки, пов’язані з політичними репресіями, Голодомором 1932-1933 років в Україні, іншими злочинами, вчиненими представниками комуністичного або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, а також будь-яка інформація, що міститься в них, не належать до інформації з обмеженим доступом. Держава здійснює оприлюднення, забезпечує можливість вивчення та доступ до зазначених архівних документів та інформації, що міститься в них.

Стаття 6. Відповідальність за порушення законодавства про заборону пропаганди комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та використання їхньої символіки

1. Особи, винні у порушенні вимог цього Закону, несуть відповідальність згідно із законом.

Стаття 7. Прикінцеві та перехідні положення

1. Цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування.

2. Внести зміни до таких законодавчих актів України:

1) у Кримінальному кодексі України (Відомості Верховної Ради України, 2001 р., № 25-26, ст. 131):

частину першу статті 96-9 після цифр "436" доповнити цифрами "436-1";

статтю 436-1 викласти в такій редакції:

"Стаття 436-1. Виготовлення, поширення комуністичної, нацистської символіки та пропаганда комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів

1. Виготовлення, поширення, а також публічне використання символіки комуністичного, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, у тому числі у вигляді сувенірної продукції, публічне виконання гімнів СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних та автономних радянських республік або їх фрагментів на всій території України, крім випадків, передбачених частинами другою і третьою статті 4 Закону України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки", -

карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією майна або без такої.

2. Ті самі дії, вчинені особою, яка є представником влади, або вчинені повторно, або організованою групою, або з використанням засобів масової інформації, -

караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з конфіскацією майна або без такої";

2) у Законі України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні"(Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 1, ст. 1; 2004 р., № 11, ст. 141; 2014 р., № 5, ст. 62, № 22, ст. 816):

частину першу статті 3 доповнити абзацом сьомим такого змісту:

"пропаганди комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та їхньої символіки";

статтю 11 доповнити частиною четвертою такого змісту:

"Забороняється державна реєстрація друкованого засобу масової інформації, назва якого містить символіку комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів";

3) у Законі України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" (Відомості Верховної Ради України, 1994 р., № 7, ст. 36; 2003 р., № 35, ст. 271):

у статті 5:

частину першу після слова "моралі" доповнити словами "вимогам Закону України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки";

частину другу доповнити реченням такого змісту: "Об’єктом знака не можуть бути імена або псевдоніми осіб, які обіймали керівні посади у комуністичній партії (посаду секретаря районного комітету і вище), вищих органах влади та управління СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних або автономних радянських республік (крім випадків, пов’язаних з розвитком української науки та культури), працювали у радянських органах державної безпеки, назви СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних радянських республік та похідні від них, назви, пов’язані з діяльністю комуністичної партії, встановленням радянської влади на території України або в окремих адміністративно-територіальних одиницях, переслідуванням учасників боротьби за незалежність України у XX столітті";

статтю 6 доповнити частиною п’ятою такого змісту:

"5. Не можуть одержати правову охорону та не можуть бути зареєстровані як знаки позначення, що суперечать вимогам частини другої статті 5 цього Закону та вимогам Закону України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки";

4) статтю 2 Закону України "Про інформаційні агентства" (Відомості Верховної Ради України, 1995 р., № 13, ст. 83; 2014 р., № 12, ст. 178, № 22, ст. 816) доповнити частиною четвертою такого змісту:

"Інформаційні агентства не мають права у своїх матеріалах пропагувати комуністичний та/або націонал-соціалістичний (нацистський) тоталітарні режими та їхню символіку";

5) частину першу статті 52 Закону України "Про вибори Президента України" (Відомості Верховної Ради України, 2004 р., № 20-21, ст. 291; 2014 р., № 16, ст. 582) доповнити пунктом 8 такого змісту:

"8) висування кандидата на пост Президента України від партії, яка здійснює пропаганду комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, їхньої символіки та щодо якої в установленому Кабінетом Міністрів України порядку прийнято рішення про невідповідність її діяльності, найменування та/або символіки вимогам Закону України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки";

6) розділ VII "Заключні положення" Закону України "Про місцеві державні адміністрації" (Відомості Верховної Ради України, 1999 р., № 20-21, ст. 190) доповнити двома абзацами такого змісту:

"У разі якщо протягом строку, визначеного абзацами першим і другим пункту 6 статті 7 "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки", сільські, селищні, міські ради або сільські, селищні, міські голови населених пунктів на території відповідної області в установленому Законом України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки" порядку не здійснять перейменування районів у містах, скверів, бульварів, вулиць, провулків, проїздів, проспектів, площ, майданів, набережних, мостів чи інших об’єктів топоніміки населених пунктів, назви яких містять у собі символіку комуністичного тоталітарного режиму, таке перейменування здійснюється розпорядженням голови відповідної обласної державної адміністрації (або особи, яка відповідно до законодавства здійснює його повноваження). Голова обласної державної адміністрації (або особа, яка відповідно до законодавства здійснює його повноваження) зобов’язаний прийняти таке розпорядження у тримісячний строк, який обчислюється з моменту закінчення строку, визначеного абзацом другим пункту 6 статті 7 "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки". Таке розпорядження приймається з урахуванням вимог, установлених Законом України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки", статтею 3 Закону України "Про присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій", пропозицій громадськості, науковців та рекомендацій Українського інституту національної пам’яті.

У разі якщо протягом строку, визначеного пунктом 6 статті 7 "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки", сільські, селищні, міські ради або сільські, селищні, міські голови населених пунктів на території відповідної області в установленому зазначеним законом порядку не здійснять демонтаж пам’ятників, пам’ятних знаків, присвячених особам, причетним до організації та здійснення Голодомору 1932-1933 років в Україні, політичних репресій, особам, які обіймали керівні посади у комуністичній партії, вищих органах влади та управління СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних та автономних радянських республік (крім осіб, діяльність яких була значною мірою пов’язана з розвитком української науки та культури), працівникам радянських органів державної безпеки, подіям, пов’язаним з діяльністю комуністичної партії, встановленням радянської влади на території України або в окремих адміністративно-територіальних одиницях, переслідуванням учасників боротьби за незалежність України у XX столітті, такий демонтаж здійснюється за розпорядженням голови відповідної обласної державної адміністрації (або особи, яка відповідно до законодавства здійснює його повноваження). Голова обласної державної адміністрації (або особа, яка відповідно до законодавства здійснює його повноваження) зобов’язаний прийняти розпорядження про демонтаж у тримісячний строк, який обчислюється з моменту закінчення строку, визначеного абзацом четвертим пункту 6 статті 7 "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки";

7) у Законі України "Про політичні партії в Україні" (Відомості Верховної Ради України, 2001 р., № 23, ст. 118; 2014 р., № 5, ст. 62):

частину першу статті 5 доповнити пунктом 9 такого змісту:

"9) пропаганду комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та їх символіки";

статтю 9 після частини другої доповнити новою частиною такого змісту:

"У символіці політичної партії не може використовуватися символіка комуністичного, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів".

У зв’язку з цим частини третю і четверту вважати відповідно частинами четвертою і п’ятою;

8) у Законі України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" (Відомості Верховної Ради України, 2003 р., № 31-32, ст. 263 із наступними змінами):

частину сьому статті 8 доповнити другим реченням такого змісту: "Забороняється використовувати в назві юридичної особи символіку комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів";

частину другу статті 10 викласти в такій редакції:

"2. Адміністративний збір не справляється за проведення державної реєстрації змін, що вносяться до установчих документів:

благодійних організацій;

юридичних осіб, пов’язаних із прийняттям Закону України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки", а також зміни місцезнаходження юридичної особи, місця проживання фізичної особи у зв’язку із зміною назви (перейменуванням) скверів, бульварів, вулиць, провулків, узвозів, проїздів, проспектів, площ, майданів, набережних, мостів, інших об’єктів топоніміки населених пунктів";

частину першу статті 27 після абзацу третього доповнити новим абзацом такого змісту:

"наявність в установчих документах юридичної особи пропаганди комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та їхньої символіки".

У зв’язку з цим абзаци четвертий - дванадцятий вважати відповідно абзацами п’ятим - тринадцятим;

9) у Законі України "Про географічні назви" (Відомості Верховної Ради України, 2005 р., № 27, ст. 360; 2014 р., № 6-7, ст. 80):

у статті 5:

після частини дев’ятої доповнити новою частиною такого змісту:

"Забороняється присвоювати географічним об’єктам назви, які є іменами або псевдонімами осіб, які обіймали керівні посади у комуністичній партії (посаду секретаря районного комітету і вище), вищих органах влади та управління СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних та автономних радянських республік (крім випадків, пов’язаних з розвитком української науки та культури), працювали у радянських органах державної безпеки, назви СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних радянських республік та похідні від них, а також назви, пов’язані з діяльністю комуністичної партії, встановленням радянської влади на території України або в окремих адміністративно-територіальних одиницях, переслідуванням учасників боротьби за незалежність України у XX столітті (крім пам’ятників та пам’ятних знаків, пов’язаних з опором та вигнанням нацистських окупантів з України або з розвитком української науки та культури)".

У зв’язку з цим частини десяту та одинадцяту вважати відповідно частинами одинадцятою та дванадцятою;

частину одинадцяту викласти в такій редакції:

"Перейменування географічних об’єктів здійснюється у випадку:

повторення назв однорідних географічних об’єктів у межах однієї адміністративно-територіальної одиниці;

необхідності повернення окремим географічним об’єктам їхніх історичних назв;

істотної зміни функції або призначення географічного об’єкта;

необхідності приведення назви географічного об’єкта у відповідність із вимогами Закону України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки";

частину дванадцяту доповнити реченням такого змісту: "Перейменування географічних об’єктів, пов’язане з необхідністю приведення назв таких географічних об’єктів у відповідність із вимогами Закону України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки", здійснюється у порядку, встановленому Законом України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки";

статтю 8 після частини четвертої доповнити новою частиною такого змісту:

"Перейменування географічних об’єктів, пов’язане з необхідністю приведення назв таких об’єктів у відповідність із вимогами Закону України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки", здійснюється з урахуванням особливостей, установлених Законом України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки".

У зв’язку з цим частини п’яту та шосту вважати відповідно частинами шостою та сьомою;

10) статтю 9 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" (Відомості Верховної Ради України, 2006 р., № 18, ст. 155) після частини першої доповнити новою частиною такого змісту:

"2. Мовник не має права розповсюджувати аудіовізуальні твори, у яких заперечується або виправдовується злочинний характер комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років в Україні, злочинний характер націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму, створюється позитивний образ осіб, які обіймали керівні посади у комуністичній партії (посаду секретаря районного комітету і вище), вищих органах влади та управління СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних та автономних радянських республік (крім випадків, пов’язаних з розвитком української науки та культури), працівників радянських органів державної безпеки, виправдовується діяльність радянських органів державної безпеки, встановлення радянської влади на території України або в окремих адміністративно-територіальних одиницях, переслідування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті".

У зв’язку з цим частину другу вважати частиною третьою;

{Підпункт 11 пункту 2 статті 7 втратив чинність на підставі Закону № 595-VIII від 14.07.2015}

12) пункт 4 частини четвертої статті 21 Закону України "Про інформацію" (Відомості Верховної Ради України, 2011 р., № 32, ст. 313) викласти в такій редакції:

"4) про факти порушення прав і свобод людини, включаючи інформацію, що міститься в архівних документах колишніх радянських органів державної безпеки, пов’язаних з політичними репресіями, Голодомором 1932-1933 років в Україні та іншими злочинами, вчиненими представниками комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів";

13) частину першу статті 60 Закону України "Про вибори народних депутатів України" (Відомості Верховної Ради України, 2012 р., № 10-11, ст. 73; 2014 р., № 22, ст. 794) доповнити пунктом 8 такого змісту:

"8) висування кандидата (кандидатів) у депутати від партії, яка здійснює пропаганду комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, їхньої символіки та щодо якої в установленому Кабінетом Міністрів України порядку прийнято рішення про невідповідність її діяльності, найменування та/або символіки вимогам Закону України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки";

14) у Законі України "Про громадські об’єднання" (Відомості Верховної Ради України, 2013 р., № 1, ст. 1; 2014 р., № 17, ст. 593, № 22, ст. 801, ст. 811):

частину першу статті 4 після слів "здоров’я населення" доповнити словами "пропаганду комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та їхньої символіки";

частину другу статті 18 після пункту 5 доповнити новим пунктом такого змісту:

"6) символіку комуністичного, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів".

У зв’язку з цим пункт 6 вважати пунктом 7;

15) у Законі України "Про присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій"(Відомості Верховної Ради України, 2013 р., № 17, ст. 150):

статтю 1 доповнити частиною четвертою такого змісту:

"4. Питання, пов’язані з приведенням раніше присвоєних об’єктам права власності імен фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій у відповідність з вимогами Закону України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки", регулюються цим Законом з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки";

статтю 3 доповнити частиною шостою такого змісту:

"6. Забороняється присвоювати юридичним особам та об’єктам права власності імена або псевдоніми осіб, які обіймали керівні посади у комуністичній партії (посаду секретаря районного комітету і вище), вищих органах влади та управління СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних або автономних радянських республік (крім випадків, пов’язаних з розвитком української науки та культури), працювали у радянських органах державної безпеки, назви СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних радянських республік та похідні від них, а також назви, пов’язані з діяльністю комуністичної партії, встановленням радянської влади на території України або в окремих адміністративно-територіальних одиницях, переслідуванням учасників боротьби за незалежність України у XX столітті (крім пам’ятників та пам’ятних знаків, пов’язаних з опором та вигнанням нацистських окупантів з України або з розвитком української науки та культури)".

3. Юридичні особи, політичні партії, інші об’єднання громадян, зареєстровані на день набрання чинності цим Законом, у разі порушення його вимог зобов’язані протягом одного місяця з дня набрання чинності цим Законом привести свої установчі документи, найменування та/або символіку у відповідність із вимогами цього Закону. При цьому такі юридичні особи звільняються від сплати адміністративного збору під час державної реєстрації змін до установчих документів, пов’язаних з приведенням їх у відповідність із цим Законом.

Власники знаків для товарів і послуг, які на день набрання чинності цим Законом містять символіку комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом зобов’язані привести такі знаки для товарів і послуг у відповідність із цим Законом.

4. У разі недотримання вимог цього Закону юридичними особами, політичними партіями, іншими об’єднаннями громадян, зазначеними у пункті 3 цієї статті Закону, їхня діяльність підлягає припиненню в установленому законом порядку, крім випадків, коли юридичними особами, політичними партіями, іншими об’єднаннями громадян вжито заходів щодо дотримання вимог цього Закону, а неможливість державної реєстрації змін до установчих документів, пов’язаних з приведенням їх у відповідність із цим Законом, зумовлена об’єктивними причинами.

5. Засновники друкованих засобів масової інформації, які на момент набрання чинності цим Законом здійснювали пропаганду комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та/або використовували у назві символіку комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, зобов’язані припинити здійснення такої пропаганди та/або здійснити перереєстрацію друкованого засобу масової інформації. Засновники таких друкованих засобів масової інформації звільняються від сплати реєстраційного збору за перереєстрацію.

У разі недотримання вимог цього Закону засновниками друкованих засобів масової інформації після спливу трьох місяців з дня набрання чинності цим Законом їх випуск підлягає припиненню в установленому законом порядку, крім випадків, коли засновником друкованого засобу масової інформації вжито заходів щодо дотримання вимог цього Закону, а неможливість перереєстрації такого друкованого засобу масової інформації зумовлена об’єктивними причинами.

6. Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським, районним державним адміністраціям, Верховній Раді Автономної Республіки Крим, органам місцевого самоврядування у шестимісячний строк з дня набрання чинності цим Законом в установленому порядку здійснити демонтаж пам’ятників, пам’ятних знаків, присвячених особам, причетним до організації та здійснення Голодомору 1932-1933 років в Україні, політичних репресій, особам, які обіймали керівні посади у комуністичній партії, вищих органах влади та управління СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних та автономних радянських республік (крім осіб, діяльність яких була значною мірою пов’язана з розвитком української науки та культури), працівникам радянських органів державної безпеки, подіям, пов’язаним з діяльністю комуністичної партії, встановленням радянської влади на території України або в окремих адміністративно-територіальних одиницях, переслідуванням учасників боротьби за незалежність України у XX столітті, а також в установленому порядку перейменувати райони у містах, сквери, бульвари, вулиці, провулки, узвози, проїзди, проспекти, площі, майдани, набережні, мости, інші об’єкти топоніміки населених пунктів, а також інші географічні об’єкти, назви яких містять символіку комуністичного тоталітарного режиму.

У разі якщо протягом зазначеного в абзаці першому цього пункту строку сільською, селищною, міською радою в установленому цим Законом порядку не прийнято рішення про перейменування районів у містах, скверів, бульварів, вулиць, провулків, проїздів, проспектів, площ, майданів, набережних, мостів чи інших об’єктів топоніміки населених пунктів, назви яких містять символіку комуністичного тоталітарного режиму, таке рішення у формі розпорядження приймається відповідним сільським, селищним, міським головою (або особою, яка відповідно до законодавства здійснює його повноваження) у тримісячний строк, що обчислюється з моменту закінчення строку, встановленого абзацом першим цього пункту. Таке розпорядження приймається з урахуванням вимог, встановлених цим Законом, статтею 3Закону України "Про присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій", пропозицій громадськості, науковців та рекомендацій Українського інституту національної пам’яті.

У разі якщо протягом зазначеного в абзаці першому цього пункту строку Верховною Радою Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування (обласними, районними, сільськими, селищними, міськими радами) в установленому цим Законом порядку не прийнято рішення про перейменування назв географічних об’єктів, що містять символіку комуністичного тоталітарного режиму, таке рішення у формі постанови приймається Кабінетом Міністрів України у тримісячний строк, що обчислюється з моменту закінчення строку, встановленого абзацом першим цього пункту. Таке розпорядження приймається з урахуванням вимог, встановлених цим Законом, статтею 5 Закону України "Про географічні назви", пропозицій громадськості, науковців та рекомендацій Українського інституту національної пам’яті.

У разі якщо протягом строку, зазначеного в абзаці другому цього пункту, сільським, селищним, міським головою (або особою, яка відповідно до законодавства здійснює його повноваження) в установленому цим Законом порядку не прийнято рішення у формі розпорядження про перейменування районів у містах, скверів, бульварів, вулиць, провулків, проїздів, проспектів, площ, майданів, набережних, мостів чи інших об’єктів топоніміки населених пунктів, назви яких містять символіку комуністичного тоталітарного режиму, таке перейменування здійснюється розпорядженням голови відповідної обласної державної адміністрації (або особи, яка відповідно до законодавства здійснює його повноваження). Голова обласної державної адміністрації (або особа, яка відповідно до законодавства здійснює його повноваження) зобов’язаний прийняти таке розпорядження у тримісячний строк, який обчислюється з моменту закінчення строку, визначеного абзацом другим цього пункту. Таке розпорядження приймається з урахуванням вимог, встановлених цим Законом, статтею 3Закону України "Про присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій", пропозицій громадськості, науковців та рекомендацій Українського інституту національної пам’яті.

У разі якщо протягом зазначеного в абзаці першому цього пункту строку сільською, селищною, міською радою в установленому цим Законом порядку не прийнято рішення про демонтаж пам’ятників, пам’ятних знаків, присвячених особам, причетним до організації та здійснення Голодомору 1932-1933 років в Україні, політичних репресій, особам, які обіймали керівні посади у комуністичній партії, вищих органах влади та управління СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних та автономних радянських республік (крім осіб, діяльність яких була значною мірою пов’язана з розвитком української науки та культури), працівникам радянських органів державної безпеки, подіям, пов’язаним з діяльністю комуністичної партії, встановленням радянської влади на території України або в окремих адміністративно-територіальних одиницях, переслідуванням учасників боротьби за незалежність України у XX столітті, таке рішення у формі розпорядження приймається відповідним сільським, селищним, міським головою (або особою, яка відповідно до законодавства здійснює його повноваження) у тримісячний строк, що обчислюється з моменту закінчення строку, встановленого абзацом першим цього пункту.

У разі якщо протягом зазначеного в абзаці п’ятому цього пункту строку не здійснено демонтаж пам’ятників, пам’ятних знаків, присвячених особам, причетним до організації та здійснення Голодомору 1932-1933 років в Україні, політичних репресій, особам, які обіймали керівні посади у комуністичній партії, вищих органах влади та управління СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних та автономних радянських республік (крім осіб, діяльність яких була значною мірою пов’язана з розвитком української науки та культури), працівникам радянських органів державної безпеки, подіям, пов’язаним з діяльністю комуністичної партії, встановленням радянської влади на території України або в окремих адміністративно-територіальних одиницях, переслідуванням учасників боротьби за незалежність України у XX столітті, такий демонтаж здійснюється за розпорядженням голови відповідної обласної державної адміністрації (або особи, яка відповідно до законодавства здійснює його повноваження). Голова обласної державної адміністрації (або особа, яка відповідно до законодавства здійснює його повноваження) зобов’язаний прийняти таке розпорядження про демонтаж у тримісячний строк, який обчислюється з моменту закінчення строку, визначеного абзацом п’ятим цього пункту.

7. Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським, районним державним адміністраціям, органам місцевого самоврядування у шестимісячний строк з дня набрання чинності цим Законом в установленому порядку провести громадські слухання та подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо перейменування населених пунктів, районів та областей, назви яких містять символіку комуністичного тоталітарного режиму.

8. Верховна Рада України у тримісячний строк, який обчислюється з дня закінчення строку, визначеного пунктом 7 цієї статті Закону, приймає рішення про перейменування населених пунктів та районів, назви яких містять символіку комуністичного тоталітарного режиму, з урахуванням пропозицій, поданих Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, та рекомендацій Українського інституту національної пам’яті. У разі якщо протягом строку, встановленого пунктом 7 цієї статті Закону, пропозиції щодо перейменування населених пунктів та районів, назви яких містять символіку комуністичного тоталітарного режиму, не були подані до Верховної Ради України, відповідне рішення про перейменування таких населених пунктів та районів приймається Верховною Радою України на підставі рекомендацій Українського інституту національної пам’яті.

9. Кабінету Міністрів України з метою створення належних умов для реалізації цього Закону:

1) у тримісячний строк з дня опублікування цього Закону привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом;

2) вжити інших заходів до реалізації цього Закону.

10. Рекомендувати Президенту України з метою збереження пам’яті про жертви комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні встановити День пам’яті жертв комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів.

11. Рекомендувати Президенту України привести укази Президента України у відповідність із цим Законом.

Президент України

П.ПОРОШЕНКО

м. Київ 
9 квітня 2015 року 
№ 317-VIII

 

 

 

Проект Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні (2013 рік)

 

Проблема, яка потребує розв’язання

В Україні закладено конституційні засади місцевого самоврядування, ратифіковано Європейську хартію місцевого самоврядування, прийнято низку базових нормативно-правових актів, які створюють правові та фінансові основи його діяльності.

Проте від часу ухвалення Конституції України та базових для місцевого самоврядування нормативно-правових актів розвиток місцевого самоврядування фактично зупинився на рівні територіальних громад міст обласного значення, оскільки переважна більшість територіальних громад через їх надмірну подрібненість та надзвичайно слабку матеріально-фінансову базу виявилась неспроможною до виконання усіх повноважень місцевого самоврядування.

Існуюча в Україні система місцевого самоврядування на сьогодні не задовольняє потреби суспільства. Функціонування місцевого самоврядування у більшості територіальних громад не забезпечує створення та підтримки сприятливого життєвого середовища, необхідного для всебічного розвитку людини, її самореалізації, захисту її прав, надання населенню якісних і доступних адміністративних та соціальних послуг шляхом сталого розвитку громади.

Починаючи з 1991 року чисельність сільського населення зменшилася на 2,5 млн. осіб, а кількість сільських населених пунктів — на 348 одиниць. Разом з тим кількість сільських рад збільшилася на 1067 одиниць.

З майже 12 тис. територіальних громад більш як половина має чисельність жителів менш як 3 тис. осіб, з них 4809 громад — менш як 1 тис. осіб, а 1129 громад — менш як 500 осіб, у більшості з яких не утворено відповідно до законодавства виконавчих органів місцевих рад, немає бюджетних установ, комунальних підприємств тощо. Органи місцевого самоврядування таких громад фактично не можуть здійснювати надані їм законом повноваження.

Дотаційність 5419 місцевих бюджетів становить понад 70 відсотків,

 483 територіальні громади на 90 відсотків утримуються за рахунок коштів державного бюджету.

Суттєвого вдосконалення потребує також система територіальної організації влади з метою підвищення ефективності управління суспільним розвитком на відповідній території.

Збереження диспропорційності та архаїзму радянської системи адміністративно-територіального устрою як основи існування нераціональної територіальної організації влади (відсутність цілісної території адміністративно-територіальної одиниці базового рівня, перебування територіальної громади села, селища, міста у складі іншої територіальної громади або на території іншої адміністративно-територіальної одиниці, територіальної громади району в місті) призводить до конфлікту компетенції як між органами місцевого самоврядування, так і між органами місцевого самоврядування та місцевими органами виконавчої влади, а відтак до неналежного рівня організації регіональної та місцевої влади, малоефективного управління суспільним розвитком на відповідній території.

Реалізація структурних реформ матиме більш комплексний і стійкий економічний ефект за умови гармонізації їх пріоритетів і етапів з реформою місцевого самоврядування та територіальної організації влади.

Перед місцевим самоврядуванням постали виклики, які потребують ефективного та швидкого реагування:

- тенденція до погіршення якості та доступності публічних послуг через ресурсну неспроможність переважної більшості органів місцевого самоврядування щодо здійснення власних і делегованих повноважень;

- загрозлива зношеність теплових, каналізаційних, водопостачальних мереж і житлового фонду та небезпека техногенних катастроф в умовах обмеженості фінансових ресурсів місцевого самоврядування для інвестицій в інфраструктуру;

- складна демографічна ситуація у більшості територіальних громад (старіння населення, знелюднення сільських територій та монофункціональних міст);

- тенденції до розходження державної регіональної політики, місцевої політики у соціально-економічному розвитку з реальними інтересами територіальних громад через їх соціальну дезінтегрованність, нерозвиненість форм демократії участі, неспроможність жителів до солідарних дій, спрямованих на захист своїх прав і відстоювання інтересів у співпраці з органами місцевої влади та досягнення спільних цілей розвитку громади;

- зниження кваліфікаційного рівня посадових осіб місцевого самоврядування, зокрема через недостатню конкурентність органів місцевого самоврядування на ринку праці, зниження рівня престижності посад, що призводить до низької ефективності управлінських рішень;

- корпоратизація органів місцевого самоврядування, закритість і непрозорість їх діяльності, корупція, що призводить до зниження ефективності використання ресурсів, погіршення інвестиційної привабливості територій, зростання соціальної напруженості;

- тенденція до надмірної централізації повноважень та фінансово-матеріальних ресурсів;

- відсторонення місцевого самоврядування від вирішення питань у сфері земельних відносин, посилення політичної та соціальної напруги серед сільського населення через порушення принципу повсюдності місцевого самоврядування.

Ці виклики посилюються проблемами правового та інституційного характеру.

Мета

Метою Концепції є визначення напрямів, механізмів та строків формування ефективного місцевого самоврядування та територіальної організації влади, спроможної максимально забезпечити передовсім надання якісних та доступних публічних послуг, становлення інститутів демократії участі, задоволення інтересів громадян в усіх сферах життєдіяльності на відповідній території, узгодження інтересів держави та територіальних громад.

Шляхи і способи розв’язання проблеми

Проблему передбачається розв’язати шляхом:

- запровадження обґрунтованої територіальної основи для діяльності органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади, здатної забезпечити доступність та якість адміністративних та соціальних послуг, що надаються цими органами;

- створення належних матеріальних, фінансових та організаційних умов для забезпечення здійснення органами місцевого самоврядування власних (самоврядних) і делегованих повноважень;

- розмежування повноважень у системі органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади на місцях на різних рівнях адміністративно-територіального устрою за принципом субсидіарності;

-  розмежування повноважень між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування на засадах децентралізації влади;

- встановлення механізмів державного контролю за законністю рішень органів місцевого самоврядування та якістю надання населенню адміністративних та соціальних послуг;

- максимального залучення населення до прийняття управлінських рішень, сприяння розвитку форм демократії участі на місцях;

- встановлення механізмів координації діяльності місцевих органів виконавчої влади.

Принципи реформування

Реформування місцевого самоврядування має базуватись на основі Конституції України, законів України та положеннях Європейської хартії місцевого самоврядування і здійснюватися виходячи з таких принципів:

-        верховенства права та законності;

-        відкритості, прозорості та громадської участі;

-        повсюдності місцевого самоврядування;

-        субсидіарності;

-        доступності адміністративних та соціальних послуг;

-        підзвітності та підконтрольності органів і посадових осіб місцевого самоврядування територіальній громаді;

-        підконтрольності органів місцевого самоврядування органам виконавчої влади у межах делегованих повноважень;

-        правової, організаційної та фінансової спроможності місцевого самоврядування;

-        державної підтримки місцевого самоврядування;

-        партнерства між державою та місцевим самоврядуванням;

-         стимулювання економічного зростання територій.

Завдання реформи

 

1. Забезпечення доступності та якості публічних послуг

1.1. Базові адміністративні та соціальні послуги мають надаватися відповідно до державних стандартів. Основою таких стандартів мають бути:

- територіальна доступність. Базові адміністративні та соціальні послуги повинні надаватися у громаді, де проживає особа;

- зручність. Базові адміністративні послуги повинні надаватися в одному приміщенні, у зручний для споживачів спосіб;

- інформаційна відкритість. Інформація про базові послуги (порядок і умови їх отримання) має бути доступною у кожному населеному пункті;

- професійність. Базові адміністративні та соціальні послуги повинні надаватися фаховим персоналом, що добре обізнаний у відповідних категоріях справ та виконує свої функції на оплачуваній основі. Запровадження системи безперервної освіти службовців органів місцевого самоврядування.

1.2. Для забезпечення доступності та якості адміністративних і соціальних послуг має бути проведено оптимальний розподіл повноважень між органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади на різних рівнях адміністративно-територіального устрою за принципом субсидіарності та децентралізації.

1.3. Повноваження місцевого самоврядування поділяються на власні, пов’язані з вирішенням питань місцевого значення, та делеговані (передані державою), що стосуються здійснення державних програм.

Повноваження передаються державою органам місцевого самоврядування, що діють на тому рівні адміністративно-територіального устрою, на якому можливо і доцільно здійснювати ці повноваження з огляду на кадровий, фінансовий, інфраструктурний потенціал та ресурси, необхідні для їх реалізації повноважень на такому рівні.

1.4. Для забезпечення оптимального розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади на різних рівнях адміністративно-територіального устрою:

- удосконалюється система залучення громадськості до розроблення управлінських рішень і контролю за їх реалізацією;

-        визначається достатня податкова база, що забезпечує виконання органами місцевого самоврядування власних повноважень, та встановлюється ґрунтований на об’єктивних критеріях рівень фінансування державою делегованих повноважень;

- на кожному адміністративно-територіальному рівні створюються представницькі органи місцевого самоврядування з власними виконавчими органами;

-        забезпечується ефективний державний контроль за дотриманням органами місцевого самоврядування Конституції та законів України.

2. Визначення обґрунтованої територіальної основи для діяльності органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади, здатної забезпечити доступність та якість адміністративних та соціальних послуг, що надаються цими органами

2.1. Формування критеріїв для адміністративно-територіальних одиниць різних рівнів адміністративно-територіального устрою держави, передбачивши при цьому, що:

- адміністративно-територіальний устрій складається з трьох рівнів:

базовий: адміністративно-територіальні одиниці - громади;

районний: адміністративно-територіальні одиниці – райони;

регіональний: адміністративно-територіальні одиниці - Автономна Республіка Крим, області, м.Київ, м.Севастополь;

- територія адміністративно-територіальної одиниці є нерозривною, наявність анклавів та ексклавів не допускається;

- у межах адміністративно-територіальної одиниці не може бути інших адміністративно-територіальних одиниць того ж рівня;

- адміністративний центр адміністративно-територіальної одиниці, як правило, повинен бути максимально наближеним до географічного її центру;

- територія адміністративно-територіальної одиниці визначається на основі доступності послуги швидкої медичної допомоги в ургентних випадках та пожежної допомоги, що не має перевищувати 20 хвилин.

2.2. Функціонування на кожному з рівнів адміністративно-територіального устрою відповідних органів місцевого самоврядування та (або) місцевих органів виконавчої влади:

- базовий рівень – сільська, селищна, міська ради та їх виконавчі органи, представництва (представники) окремих органів виконавчої влади;

- районний рівень – районні ради та їх виконавчі органи, районні держадміністрації, територіальні органи центральних органів виконавчої влади;

- регіональний рівень – Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів АРК, обласні ради та їх виконавчі органи, обласні держадміністрації, територіальні органи центральних органів виконавчої влади.

3. Створення належних матеріальних, фінансових та організаційних умов для забезпечення здійснення органами місцевого самоврядування власних (самоврядних) і делегованих повноважень

3.1. Визначені законом повноваження органів місцевого самоврядування для їх здійснення мають бути забезпечені відповідними ресурсами.

3.2. Обсяг дотації вирівнювання з державного бюджету розраховується на основі уніфікованих стандартів надання адміністративних та соціальних послуг. Дотація вирівнювання надається безпосередньо кожному місцевому бюджету.

3.3. Фінансову основу здійснення органами місцевого самоврядування власних повноважень становлять податки та збори, які за своєю природою зв’язані з територією відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Суттєво розширюються права органів місцевого самоврядування щодо визначення податкової бази та регулювання ставок оподаткування.

 

3.4. Не допускається надання податкових пільг, які зменшують доходи місцевих бюджетів. Податкові пільги можуть встановлюватися лише тим органом місцевого самоврядування, до бюджету якого зараховуються такі податки.

3.5. Органи місцевого самоврядування повинні отримати доступ до залучення кредитних ресурсів для інвестиційного розвитку через спрощення процедур погодження запозичень і місцевих гарантій та збалансування їх з способами державного контролю, спрямованого на убезпечення органів місцевого самоврядування від банкрутства.

3.6. Підвищення прозорості та ефективності використання бюджетних коштів шляхом запровадження програмно-цільового методу для всіх місцевих бюджетів.

3.7. Матеріальною основою місцевого самоврядування повинно бути майно, серед іншого земля, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст (комунальній власності), а також об'єкти їх спільної власності. Територіальні громади мають отримати право розпоряджатися земельним ресурсом у межах своєї території.

3.8. Територіальні громади повинні отримати право об’єднувати їх майно та ресурси в рамках співробітництва територіальних громад для реалізації спільних програм та для більш ефективнішого надання адміністративних і соціальних послуг населенню суміжних територіальних громад.

4. Максимальне залучення населення до прийняття управлінських рішень, сприяння розвитку форм демократії участі на місцях

4.1. Запровадження ефективних механізмів громадської участі у виробленні органами місцевого самоврядування важливих управлінських рішень, зокрема в питаннях прийняття стратегії розвитку громади, ухвалення статутів територіальних громад, схем планування територій (генпланів міст, сіл, селищ) тощо.

4.2. Надання загальним зборам громадян за місцем проживання, згідно із законом, права ініціювати позачергові звіти посадових осіб місцевого самоврядування перед територіальною громадою, а також встановлення обов’язку для органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб обґрунтовувати власні рішення про врахування або неврахування рішень загальних зборів.

4.3. Створення при органах місцевого самоврядування консультативно-дорадчих органів для проведення консультацій з громадськістю, сприяння здійсненню громадських експертиз проектів рішень та рішень органів місцевого самоврядування.

4.4. Забезпечення права територіальних громад на місцевий референдум, мінімізувати можливості адміністративного тиску на суб’єктів місцевого референдуму.

4.5. Удосконалення процедури створення органів самоорганізації населення (ОСН), визначення чіткого порядку наділення їх частиною власної компетенції органів місцевого самоврядування, а також виділення коштів для ОСН, їх витрачання, звітування про їх використання, матеріально-технічних засобів для діяльності.

4.6. Поширення практики створення органів самоорганізації населення, зокрема у територіальних громадах, які складаються із більш як одного населеного пункту, наділення їх частиною повноважень органів місцевого самоврядування.

5. Встановлення механізмів державного контролю за законністю рішень органів місцевого самоврядування та якістю надання населенню адміністративних та соціальних послуг

5.1. Зміна статусу місцевих державних адміністрацій з органів загальної компетенції на контрольно-наглядові органи у системі виконавчої влади з функцією координації діяльності місцевих органів виконавчої влади.

5.2. За місцевими державними адміністраціями закріплюється нагляд за законністю рішень органів місцевого самоврядування з правом їх зупинення та одночасним зверненням до суду.

5.3. Позбавлення місцевих рад права висловлювати недовіру главам відповідних місцевих державних адміністрацій.

Реалізація Концепції здійснюється двома етапами.

На першому підготовчому етапі (2013 - 2015 рр.) передбачається:

розробити та прийняти акти законодавства щодо удосконалення та впровадження механізмів демократії участі на місцях, вдосконалення правового регулювання процедур проведення загальних зборів (конференцій) жителів територіальної громади за місцем проживання та встановлення додаткових гарантій діяльності органів самоорганізації населення, створити сприятливі правові умови для широкого залучення населення до прийняття управлінських рішень органами місцевого самоврядування та їх виконавчими органами;

створити законодавчу основу для реалізації права територіальних громад на добровільне об’єднання, передбачивши при цьому три роки надання державної підтримки новоутвореним об’єднаним громадам для поліпшення інфраструктури надання послуг та транспортної доступності;

запровадити співпрацю територіальних громад на засадах ресурсно-організаційної кооперації; прийняти закони про співробітництво територіальних громад, про внесення змін до Бюджетного кодексу (щодо визначення основних засад фінансування проектів такого співробітництва);

уніфікувати та стандартизувати адміністративні та соціальні послуги, що надаються населенню органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади, виходячи із принципів максимальної доступності послуг для їх споживачів та забезпечити на законодавчому рівні умови для їх належного фінансування;

створити постійно діючіspan style= робочі групи з підготовки, популяризації та проведення реформи місцевого самоврядування в кожному регіоні з залученням до їх роботи науковців, краєзнавців, представників громадських об’єднань, органів місцевого самоврядування;

визначити на законодавчому рівні власні повноваження, функції, права, обов’язки та відповідальність органів місцевого самоврядування за надання населенню якісних адміністративних та соціальних послуг;

забезпечити комплексну підготовку посадових осіб, залучених до проведення реформи на національному та регіональному рівнях;

запровадити систему безперервної освіти службовців органів місцевого самоврядування;

провести широку інформаційно-роз’яснювальну роботу з реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади;

удосконалити систему планування території громад, вирішити питання забезпечення новостворених громади схемами планування території та генеральними планами.

На другому етапі впровадження (2015—2020 рр.) передбачається:

законодавчо врегулювати систему адміністративно-територіального устрою;

здійснити моделювання адміністративно-територіальних одиниць в регіонах та підготувати проекти необхідних нормативних актів для завершення формування нової системи адміністративно-територіального устрою України;

завершити формування законодавчої бази діяльності органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади на новій територіальній основі з визначенням повноважень та їх ресурсного забезпечення відповідно до вимог цієї Концепції; 

створити конституційну основу утворення виконавчих органів обласних та районних рад, розподілу повноважень між ними та відповідними місцевими адміністраціями;

здійснити інституційну реорганізацію органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади на новій територіальній основі з перерозподіленими повноваженнями;

провести місцеві вибори з урахуванням реформованої системи органів місцевого самоврядування.

Реформування місцевого самоврядування передбачає:

визначення повноважень органів місцевого самоврядування, що утворюються в адміністративно-територіальних одиницях базового, районного та обласного рівня, на засадах субсидіарності з урахуванням їх спроможності здійснювати такі повноваження і рівня їх фінансового забезпечення, а також повноважень місцевих органів виконавчої влади;

удосконалення механізму здійснення жителями відповідних адміністративно-територіальних одиниць контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування;

визначення на законодавчому рівні вимог до якості адміністративних та соціальних послуг, що надаються населенню органами місцевого самоврядування базового та регіонального рівня, критеріїв оцінювання їх якості;

забезпечення визначення на законодавчому рівні порядку здійснення місцевими органами виконавчої влади контролю за виконанням органами місцевого самоврядування Конституції і законів України;

утворення об’єднаних територіальних громад згідно із законодавчо визначеною процедурою з власними органами місцевого самоврядування, зокрема виконавчими органами рад. Жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що не є самостійною адміністративно-територіальною одиницею, можуть ініціювати створення та обирати органи самоорганізації населення або ініціювати започаткування посади старости та обирати його, які входять до складу системи органів місцевого самоврядування відповідної територіальної громади, що є самостійною адміністративно-територіальною одиницею;

визначення чітких меж кожної адміністративно-територіальної одиниці, забезпечення повсюдності юрисдикції органів місцевого самоврядування на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, недопущення існування в межах територіальної громади інших адміністративно-територіальних одиниць;

утворення виконавчих органів обласних та районних рад.

Реформування територіальної організації влади передбачає:

зміну статусу місцевих держадміністрацій з місцевих органів виконавчої влади на органи, які здійснюють контроль за дотриманням законодавства, законністю актів органів місцевого самоврядування, а також координацію діяльності територіальних органів центральних органів виконавчої влади на відповідній території;

виконання територіальними органами центральних органів виконавчої влади на відповідній території функцій із здійснення контролю за дотриманням у визначених сферах вимог законодавства, надання адміністративних та соціальних послуг населенню та юридичним особам;

формування мережі територіальних органів центральних органів виконавчої влади з метою забезпечення оптимальних умов для одержання населенням та юридичними особами адміністративних та соціальних послуг, які надаються такими органами.

Очікувані результати

 Реалізація Концепції сприятиме:

правовій, організаційній та матеріальній спроможності територіальних громад, органів місцевого самоврядування, провадженню їх діяльності з дотриманням принципів та положень Європейської хартії місцевого самоврядування;

доступності адміністративних та соціальних послуг, підвищенню їх якості;

впровадженню механізму здійснення місцевими держадміністраціями та населенням контролю за наданням органами місцевого самоврядування, територіальними органами центральних органів виконавчої влади публічних послуг;

 

створенню сприятливих правових умов для максимально широкого залучення населення до прийняття управлінських рішень, а також розвитку форм демократії участі на місцях;

формуванню ефективної територіальної системи місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади, здатної забезпечити сталий соціально-економічний розвиток відповідних адміністративно-територіальних одиниць;

утворенню об’єднаних територіальних громад, спроможних самостійно або через органи місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення;

створенню умов для забезпечення соціально-економічного розвитку територіальних громад, зокрема об’єднаних;

стимулюванню економічного розвитку територій за рахунок удосконалення механізмів впливу органів місцевого самоврядування на визначення пріоритетів місцевого економічного розвитку;

забезпеченню розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування базового та регіонального рівнів, місцевими держадміністраціями та територіальними органами центральних органів виконавчої влади.

Обсяг фінансових ресурсів

 Фінансування заходів щодо реалізації Концепції здійснюється з державного та місцевих бюджетів у межах асигнувань, що передбачаються у бюджетах відповідних територіальних громад на відповідний рік, а також міжнародної технічної та фінансової допомоги.

 

Глава Адміністрації

Президента України                                                       С. ЛЬОВОЧКІН

 

 

 

 

 

 

 

 

/span

Закон України
«Про громадські організації»

Право громадян на свободу об'єднання є невід'ємним правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини, і гарантується Конституцією та законодавством України.
Держава заохочує громадську ініціативу та створює належні умови для її реалізації шляхом формування сприятливого законодавчого середовища для утворення та діяльності громадських організацій та їх об’єднань.
Усі громадські організації рівні перед законом.

 

Стаття 1. Громадська організація

1. Громадською організацією є об'єднання громадян, створене з метою здійснення своїх прав і свобод, задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів, удосконалення законодавства, забезпечення урахування інтересів усіх суспільних груп органами державної влади та органами місцевого самоврядування через свою діяльність, а також впливу на вироблення і здійснення політики держави.
Діяльність громадських організацій має неприбутковий характер.

 

Стаття 2. Обмеження на створення і діяльність громадських організацій

1. Забороняється створення та діяльність громадських організацій , коли їх мета, або діяльність спрямована на :
1) ліквідацію незалежності України;
3) зміну конституційного ладу насильницьким шляхом;
4) порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки;
5) незаконне захоплення державної влади;
6) пропаганда війни, насильства;
7) розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі;
8) посягання на права і свободи людини, здоров’я населення;
9) створення незаконних воєнізованих формувань.

 

Стаття 3. Законодавство про громадські організації

1. Законодавство про громадські організації складається з Конституції України, Цивільного кодексу України, цього Закону та інших актів законодавства, що регулюють діяльність непідприємницьких організацій.

 

Стаття 4. Принципи створення та діяльності громадських організацій

1. Громадські організації створюються і діють на основі незалежності, добровільності, рівноправності їх членів (учасників), самоврядування, законності та гласності. Вони вільні у виборі напрямів своєї діяльності.
2. Обмеження діяльності громадських організацій може встановлюватись тільки Конституцією та законами України.

 

Стаття 5. Заборона обмеження прав і свобод громадян у зв'язку з їх належністю або неналежністю до громадських організацій

1. Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яку громадську організацію.
2. Належність чи неналежність особи до громадської організації не може бути підставою для обмеження прав і свобод або для надання державою будь-яких пільг і переваг.
3. Державні службовці, з урахуванням Конституційних норм, можуть брати участь у громадській діяльності.
4. Вимога про зазначення в офіційних документах щодо членства (участі) у тій чи іншій громадській організації не допускається, крім випадків, передбачених законом.

 

Стаття 6. Держава та громадські організації

Держава забезпечує додержання прав, свобод і законних інтересів, сприяє законній діяльності громадських організацій, що є легалізованими.
Держава гарантує свободу та незалежність діяльності громадських організацій.
Держава відповідає перед громадянами за свою діяльність.

 

Стаття 7. Організаційно-правова форма громадських організацій та їх об’єднань

1. Громадські організації та їх об'єднання, створені як юридичні особи і без створення юридичної особи, є непідприємницькими (неприбутковими).

 

Стаття 8. Статус громадських організацій

Громадські організації України утворюються і діють з всеукраїнським, регіональним, місцевим та міжнародним статусом.
До всеукраїнських громадських організацій належать об'єднання, діяльність яких поширюється на територію всієї України і які мають місцеві осередки у більшості її областей.
До регіональних громадських організацій належать об'єднання, діяльність яких поширюється на територію більш як двох областей.
До місцевих громадських організацій належать об'єднання, діяльність яких поширюється на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону. Територія діяльності самостійно визначається об'єднанням громадян.
Громадська організація є міжнародною, якщо її діяльність поширюється на територію України і хоча б однієї іншої держави.

 

Стаття 9. Об”єднання громадських організацій

1. Громадські організації, створені як юридичні особи, мають право на добровільних засадах створювати:
1) статутні об”єднання громадських організацій - спілки, федерації, союзи, рухи, тощо, які є юридичними особами;
2) договірні об”єднання громадських організацій - (коаліції, партнерства тощо), які не є юридичними особами.

 

Стаття 10. Статус об”єднань громадських організацій

1. Об”єднання, членами якого є громадські організації – юридичні особи з місцезнаходженням на території однієї адміністративно-територіальної одиниці, мають місцевий статус.
2. Об”єднання, членами якого є громадські організації – юридичні особи з місцезнаходженням на території більш як двох областей України, мають регіональний статус.
3. Об”єднання, членами якого є громадські організації – юридичні особи з місцезнаходженням на території більш ніж половини областей України, мають всеукраїнський статус.

 

Стаття 11. Засновники громадських організацій

1. Засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України, іноземці, особи без громадянства, які досягли 18 років, а молодіжних та дитячих організацій - 14-річного віку.
2. Рішення про заснування громадської організації приймається на установчому з'їзді, (конференції) або зборах.
3. Засновниками громадської організації є особи, які брали участь в установчих зборах та голосували за її створення.

 

Стаття 12. Членство в громадських організаціях

1. Членами (учасниками) громадських організацій можуть бути громадяни України, іноземці, особи без громадянства, які досягли 14 років, якщо інше не встановлено законом.
2. Засновники громадської організації є її членами (учасниками) з моменту створення такої організації, якщо інше не передбачено статутом організації.
3. Статут організації може передбачати певні вікові, фахові та інші вимоги до набуття членства в організації.
5. Особа, яка є членом громадської організації, в будь-який час вправі вільно вийти з громадської організації.
6. Рішення про виключення особи з членів громадської організації, яке суперечить її статуту, є недійсним.
7. Статут громадської організації може передбачати наявність асоційованого та/або почесного членства.
8. Громадські організації можуть не мати фіксованого членства.
9. У діяльності громадських організацій можуть брати участь колективні члени.

 

Стаття 13. Найменування громадської організації

1. Найменування громадської організації має складатися з двох частин – загальної та індивідуальної.
2. Загальна частина назви може бути однаковою у різних громадських організацій.
2. Індивідуальна частина найменування громадської організації є обов”язковою і має бути суттєво відмінною від індивідуальних частин найменувань зареєстрованих в установленому порядку громадських організацій, якщо рішенням зареєстрованої громадської організації, власниці найменування, не передбачено інше.
3. Використання у назві юридичної особи, яка не є громадською організацією чи об”єднанням громадських організацій слів – громадська організація або об”єднання громадських організацій забороняється.
4. Громадська організація поряд з основною назвою може мати скорочену назву, яка є абревіатурою основної. Використання назви об'єднання громадян фізичними та юридичними особами, які не належать до об'єднання громадян, для цілей, не пов'язаних з діяльністю цього об'єднання, забороняється.

 

Стаття 14. Статутні документи громадських організацій

Громадська організація діє на основі статуту або положення (далі
- статутний документ).
Статутний документ громадської організації повинен містити:
1) назву громадської організації, його статус та юридичну адресу;
2) мету та завдання громадської організації;
3) умови і порядок прийому в члени (учасники) громадської організації, вибуття з нього;
4) права і обов'язки членів (учасників) громадської організації;
5) порядок утворення і діяльності статутних органів
громадської організації, місцевих осередків та їх повноваження;
6) джерела надходження і порядок використання коштів та
іншого майна громадської організації, порядок звітності, контролю, здійснення господарської та іншої комерційної діяльності, необхідної для виконання статутних завдань;
7) порядок внесення змін і доповнень до статутного документа
громадської організації;
8) порядок припинення діяльності громадської організації і вирішення майнових питань, пов'язаних з його ліквідацією.
У статутному документі можуть бути передбачені інші
положення, що стосуються особливостей створення і діяльності
громадської організації.
Статутний документ громадської організації не повинен суперечити
законодавству України.

 

Стаття 15. Легалізація громадських організацій та їх об'єднань

1. Легалізація (офіційне визнання) громадської організації здійснюється шляхом:
1) державної реєстрації, якщо громадська організація/об”єднання громадських організацій створюється як юридична особа в порядку, визначеному законом для непідприємницьких організацій;
2) повідомлення про заснування, якщо громадська організація/об”єднання громадських організацій створюється без статусу юридичної особи в порядку, визначеному цим Законом, або ж як філія, представництво, тощо.

 

Стаття 16. Повідомлення про заснування

1. Повідомлення про заснування громадської організації, яка не є юридичною особою, подається або надсилається до виконавчого органу відповідно сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі створення) ради за місцезнаходженням організації.
2. Повідомлення про заснування громадської організації подається особою, уповноваженою учасниками, особисто або надсилається через поштове відправлення рекомендованим листом.
3. В повідомлені про заснування вказується мета утворення організації, прізвища, ім”я, по-батькові , адреси засновників та осіб, що уповноважені представляти інтереси оргаіназції в органах державної влади, місцевого самоврядування, у стосунках з іншими організаціями, та контактні телефони цих осіб.
4. Повідомлення про заснування підписується засновниками.
5. Порядок обліку громадських організацій, які не є юридичними особами та легалізовані шляхом повідомлення про заснування, визначається Кабінетом Міністрів України.

 

Стаття 17. Відмова у реєстрації

У реєстрації громадській організації може бути відмовлено, якщо назва, статутний або інші документи, подані для реєстрації об'єднання, суперечать вимогам законодавства України.

 

Стаття 18. Припинення діяльності громадських організацій

Припинення діяльності громадської організації може бути проведено
шляхом його реорганізації або ліквідації (саморозпуску,
примусового розпуску).
Реорганізація об'єднання громадян здійснюється відповідно до
його статуту. Реєстрація новоствореного об'єднання здійснюється у
порядку, встановленому цим Законом.
Ліквідація об'єднання громадян здійснюється на підставі
статуту або рішення суду.

 

Стаття 19. Права громадських організацій

1. Для здійснення своїх цілей і завдань громадські організації користуються правом:
1) представляти і відстоювати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів (учасників) у органах державної влади, місцевого самоврядування, судах, інших органах та установах;
2) брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи (збори, мітинги, демонстрації тощо);
3) ідейно, організаційно та матеріально підтримувати своїх членів (учасників), інші громадські організації, надавати допомогу в їх створенні;
4) одержувати від органів державної влади та місцевого самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і завдань;
5) вносити звернення до органів державної влади та місцевого самоврядування, а також до підприємств, установ, організацій;
6) розповсюджувати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі;
7) створювати об’єднання (спілки, союзи, тощо) громадських організацій;
8) виступати учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові та немайнові права;
9) засновувати засоби масової інформації;
10) засновувати підприємства, необхідні для виконання статутних цілей і завдань;
11) користуватись іншими правами, відповідно до Закону і інших нормативно-правових актів України та своїх статутних документів.

 

Стаття 20. Власність громадських організацій

Громадська організація може мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення статутної діяльності.
Громадська організація набуває право власності на кошти та інше майно, передане йому засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, а також на майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом.
Громадські організації також мають право на майно та кошти, придбані в результаті господарської та іншої комерційної діяльності створених ними госпрозрахункових установ та організацій, заснованих підприємств.
Кошти та інше майно громадської організації, в тому числі тих, що ліквідуються, не може перерозподілятись між їх членами і використовується для виконання статутних завдань або на благодійні цілі, а у випадках, передбачених законодавчими актами, за рішенням суду спрямовується в доход держави.

 

Стаття 21. Господарська та інша комерційна діяльність

З метою виконання статутних завдань і цілей зареєстровані громадські організації можуть здійснювати необхідну господарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення госпрозрахункових установ і організацій із статусом юридичної особи, заснування підприємств в порядку, встановленому законодавством.
Громадські організації, створені ними установи та організації зобов'язані вести оперативний та бухгалтерський облік, статистичну звітність, зареєструватись в органах державної податкової інспекції та вносити до бюджету платежі у порядку і розмірах, передбачених законодавством.

 

Стаття 22. Права об’єднань громадських організацій місцевого статусу

Легітимні об’єднання громадських організацій місцевого статусу, що мають своїми учасниками не менш як п’ять громадських організацій, окрім прав передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами України, користуються правом:
1) одержувати від органів державної влади і управління та органів місцевого самоврядування будь-яку інформацію стосовно їх діяльності, в тих межах в яких вони виконують свої посадові обов’язки і розпоряджаються комунальною власністю чи майном Скарбниці Держави;
2) право дорадчого голосу у органах місцевого самоврядування, інших державних установах та організаціях стосовно питань суспільної значущості;
3) оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, в тому числі рішень щодо розподілу видатків місцевого бюджету, якщо попередньо було використано інші можливі засоби впливу;
4) представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів (учасників), законні інтереси суспільних груп у органах державної влади, місцевого самоврядування, судах, інших органах та установах;
5) впливати на вироблення і здійснення політики держави.

 

Стаття 23. Обов’язки громадських організацій та їх об’єднань

Громадські організації зобов’язані:
1) діяти відповідно до законодавства України;
2) не керуватись у своїй діяльності корисливими цілями чи такими, що можуть зашкодити благоустрою суспільства.

 

Стаття 24. Державний нагляд та контроль за діяльністю громадських організацій

Державний контроль за діяльністю громадських організацій здійснюється державними органами у порядку, передбаченому законодавством України.
Органи, що проводять легалізацію громадських організацій, здійснюють контроль за додержанням ними положень статуту.
Нагляд за виконанням та додержанням законності громадською організацією здійснюють органи прокуратури.
Контроль за джерелами та розмірами надходжень, сплатою податків громадськими організаціями здійснюють відповідно фінансові органи та органи державної податкової інспекції.

 

Стаття 25. Відповідальність за порушення законодавства

Посадові особи легалізуючих органів громадських організацій та громадяни за порушення законодавства про об'єднання громадян несуть дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або
кримінальну відповідальність.
Громадські організації несуть відповідальність, передбачену цим Законом та іншими законодавчими актами України.
Керівництво об'єднанням громадян, яке не легалізувалося у встановленому законом порядку або яке примусово розпущено за рішенням суду, але продовжує діяти, тягнуть за собою адміністративну або кримінальну відповідальність.

 

Стаття 26. Види санкцій

За порушення законодавства до громадських організацій можуть бути застосовані такі санкції:
попередження;
штраф;
тимчасова заборона (зупинення) окремих видів діяльності;
тимчасова заборона (зупинення) діяльності;
примусовий розпуск (ліквідація).

 

Стаття 27. Попередження

При вчиненні громадською організацією правопорушення, яке є малозначущим і не тягне за собою обов'язкового застосування іншого виду стягнення, відповідний легалізуючий орган виносить письмове попередження.

 

Стаття 28. Штраф

В разі систематичного вчинення правопорушень, за поданням легалізуючого органу або прокурора на громадську організацію може бути накладено штраф в судовому порядку.

 

Стаття 29. Тимчасова заборона (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян

З метою припинення незаконної діяльності громадської організації за поданням легалізуючого органу або прокурора суд може тимчасово заборонити окремі види діяльності або тимчасово заборонити
діяльність об'єднання громадян на строк до трьох місяців.
Тимчасова заборона окремих видів діяльності громадської організації може здійснюватись шляхом встановлення заборони на проведення масових заходів (зборів, мітингів, демонстрацій тощо),здійснення видавничої діяльності, проведення банківських операцій, операцій з матеріальними цінностями тощо.
За поданням органу, який звертався до суду щодо тимчасової заборони окремих видів або всієї діяльності громадської організації, суд може продовжити цей термін. При цьому загальний термін тимчасової заборони не повинен перевищувати шість місяців.
При усуненні причин, що стали підставою для тимчасової заборони, за клопотанням громадської організації її діяльність може бути відновлена судом в повному обсязі.

 

Стаття 30. Примусовий розпуск (ліквідація) громадської організації

За поданням легалізуючого органу або прокурора рішенням суду громадська організація примусово розпускається (ліквідується) у випадках:
1) вчинення дій, передбачених статтею 4 цього Закону;
2) систематичного або грубого порушення вимог статті 22 цього Закону;
3) продовження протиправної діяльності після накладення стягнень, передбачених цим Законом.
Суд одночасно вирішує питання про припинення випуску друкованого засобу масової інформації громадської організації, яке примусово розпускається.
Про примусовий розпуск (ліквідацію) громадської організації реєструючий орган протягом п'ятнадцяти днів після набрання рішенням суду законної сили повідомляє у засобах масової інформації.
Рішення про примусовий розпуск всеукраїнських та міжнародних громадських організацій на території України приймається судом.

 

Стаття 31. Міжнародні зв'язки громадських організацій

1. Громадські організації, їх об’єднання можуть засновувати або вступати в міжнародні громадські (неурядові) організації, утворювати міжнародні спілки об'єднань громадян, підтримувати прямі міжнародні контакти і зв'язки, укладати відповідні угоди, а також брати участь у здійсненні заходів, що не суперечать міжнародним зобов'язанням України.

 

Стаття 32. Філії та представництва іноземних громадських (неурядових) організацій

1. Іноземні громадські(неурядові) організації, діють на території України відповідно до цього Закону, інших законодавчих актів України, можуть відкривати власні філії, представництва.
2. Порядок реєстрації філій та представництв іноземних громадських (неурядових) організацій визначається законом.

 

Фундаментальні принципи
щодо статусу неурядових організацій в Європі

(Прийнято учасниками багатосторонньої зустрічі,
організованої Радою Європи)

Страсбург, 5 липня 2002 року

 

Учасники багатосторонніх зустрічей, що відбулися в Страсбурзі
з 19 до 20 листопада 2001 року, з 20 до 22 березня 2002 року і 5
липня 2002 року,
Нагадуючи про статтю 11 Конвенції про захист прав людини і
основних свобод ( 995_004 ), яка передбачає, що "кожний має право
на свободу мирних зібрань та на свободу об'єднання з іншими",
Нагадуючи про Європейську Конвенцію N ETS 124 Про визнання
правосуб'єктності міжнародних неурядових організацій і про
бажаність збільшення кількості її договірних сторін,
Враховуючи, що неурядові організації (надалі НУО) роблять
суттєвий внесок у розвиток, реалізацію і тривале виживання
демократичних суспільств, особливо через сприяння громадській
обізнаності і залучення громадян до участі у res publica, і той
факт, що вони роблять однаково важливий внесок у культурне життя і
соціальний добробут таких суспільств,
Враховуючи, що НУО роблять неоціненний внесок в досягнення
цілей і принципів Хартії Організації Об'єднаних Націй і Статуту
Ради Європи ( 994_001 ),
Враховуючи, що їхній внесок зроблено через надзвичайно
різноманітні форми діяльності, що можна розташувати від дій як
засобу зв'язку між різними сегментами суспільства і державними
органами, через обстоювання змін у праві і державній політиці,
надання допомоги тим, хто її потребує, розробку технічних і
професійних стандартів, моніторинг відповідності існуючих
зобов'язань за національним і міжнародним правом, і до надання
засобів особистісної реалізації і відстоювання, просування й
захисту інтересів, що поділяються іншими,
Враховуючи, що існування багатьох НУО є проявом права їхніх
членів на свободу об'єднання і прихильності країни їхнього
розташування принципам демократичного плюралізму,
Визнаючи, що дії НУО тягнуть за собою як обов'язки так і
права,
Прийняли ці Фундаментальні принципи щодо статусу НУО в
Європі.

 

Визначення

1. НУО є, по суті, добровільними самоврядними організаціями і
саме тому не підлягають управлінню з боку органів державної влади.
Терміни, якими їх звичайно описують у національному праві, можуть
варіювати, однак вони охоплюють асоціації, благодійні заклади
(charities), фонди (foundations, funds), некомерційні корпорації,
товариства і довірчу власність в управлінні (trusts). Вони не
включають організації, що діють як політичні партії.

 

2. НУО охоплюють організації, створені окремими особами
(фізичними і юридичними) і групами таких осіб. Вони за своїм
складом і сферою діяльності можуть бути національними або
міжнародними.

 

3. НУО, звичайно, але не обов'язково, є членськими
організаціями.

 

4. НУО не мають за первинну мету одержання прибутку. Вони не
розподіляють прибутки, що є результатом їхніх дій серед їхніх
членів чи засновників, але використовують їх для досягнення своїх
цілей.

 

5. НУО можуть бути або неформальними організаціями, або
організаціями, що мають правосуб'єктність. Відповідно до
національного права вони можуть мати різні статуси для того, щоб
відображати відмінності у фінансових чи інших перевагах, які їм
надаються на додаток до правосуб'єктності.

 

Основні принципи

6. НУО виникають внаслідок ініціативи індивідуумів чи груп
осіб. Саме тому національна юридична і податкова структура, що
застосовується до них, повинна дозволяти і заохочувати цю
ініціативу.

 

7. Усі НУО мають право на свободу вираження поглядів.

 

8. НУО з правосуб'єктністю повинні мати ті ж самі можливості,
які загалом мають й інші юридичні особи, підлягати тим самим
адміністративним, цивільним і кримінальним зобов'язанням і
санкціям, які взагалі застосовні до них.

 

9. Будь-яка дія чи бездіяльність урядового органу, що впливає
на НУО, повинна підлягати адміністративному перегляду і бути
відкритою до оскарження у незалежному і неупередженому суді з
повною юрисдикцією.

 

Цілі

10. НУО має право переслідувати свої цілі за умови, що як
цілі, так і засоби, що використовуються, є законними. Вони можуть,
наприклад, включати дослідження, освіту і захист із проблем, з
яких ведуться суспільні дебати, незалежно від того, чи зайнята
позиція відповідає заявленій урядовій політиці.

 

11. НУО також може бути створена з метою внесення змін у
праві.

 

12. НУО, що підтримує окремого кандидата чи партію на
виборах, повинна бути прозорою у проголошенні своїх мотивів.
Будь-яка така підтримка повинна також підлягати законодавству щодо
фінансування політичних партій. Причетність до політичної
діяльності може відповідно розглядатися у будь-якому рішенні щодо
надання їй фінансових чи інших пільг на додаток до
правосуб'єктності.

 

13. НУО з правосуб'єктністю може брати участь у будь-яких
законних економічних, ділових чи комерційних діях для того, щоб
підтримувати свою неприбуткову діяльність без необхідності
будь-якого спеціального дозволу, але завжди підлягати будь-яким
ліцензійним чи регулюючим вимогам, що застосовуються до вказаних
дій.

 

14. НУО можуть досягати своїх цілей шляхом членства в
федераціях і конфедераціях НУО.

 

Заснування

15. Будь-яка особа, юридична або фізична, вітчизняна чи
іноземна, або група таких осіб, не повинна обмежуватися у
створенні НУО.

 

16. Дві чи більше особи повинні мати змогу створити НУО на
основі членства. Більша кількість може вимагатися в разі набуття
правосуб'єктності, але ця кількість не повинна встановлюватися на
рівні, що перешкоджає такому створенню.

 

17. Будь-яка особа повинна мати змогу створювати НУО шляхом
подарунку чи залишення спадщини, нормальним наслідком чого є
створення фонду (foundation, fund) чи довірчої власності в
управлінні (trust).

 

Зміст статутів

18. Кожна НУО з правосуб'єктністю повинна мати статут. Під
"статутами" НУО розуміється установчий акт чи акт об'єднання, а
там де вони є предметом окремого документа - власне, статути НУО.
Ці статути, взагалі, визначають:
- її назву,
- її мету,
- її повноваження,
- найвищий орган управління,
- частоту засідань цього органу,
- процедуру, відповідно до якої такі засідання повинні
скликатися,
- спосіб, яким цей орган повинен схвалювати фінансові та інші
звіти,
- свободу цього органу визначати адміністративну структуру
організації
- процедуру для зміни статуту і розпуску організації чи її
злиття з іншою НУО.

 

19. У випадку НУО на основі членства найвищим органом
управління є загальне зібрання членів. Згода цього органу,
відповідно до процедури, встановленої відповідно до права і
законів, повинна вимагатися для будь-якої зміни у статутах. Для
інших НУО найвищим органом управління є той, який зазначено у
статутах.

 

Членство

20. Членство в НУО, в тих випадках, в яких це можливо,
повинно бути добровільним, і саме тому від жодної особи не повинно
вимагатися приєднання до будь-якої НУО інакше, ніж у випадку
організацій, створених відповідно до закону, для регулювання
професійної діяльності в державах, що ставляться до них як до
неурядових організацій.

 

21. Національне право не повинно невиправдано обмежувати
здатність будь-якої особи, фізичної чи юридичної, приєднуватися до
НУО на основі членства. Здатність будь-кого приєднатися до певної
НУО повинна бути визначена, насамперед, відповідно до її статутів,
але не повинна також перебувати під впливом будь-якої
необгрунтованої дискримінації.

 

22. Члени НУО повинні бути захищені від виключення всупереч
її статуту.

 

23. Особи, що належать до НУО, не повинні зазнавати будь-яких
санкцій через їхнє членство. Однак членство в НУО може бути
несумісним з посадою особи чи її роботою.

 

Правосуб'єктність

24. У разі, коли НУО має Правосуб'єктність, вона повинна бути
чітко відділена від тих з її членів чи її засновників, які саме
тому не повинні, у принципі, бути особисто відповідальними за
будь-які борги і зобов'язання, які НУО несла чи взяла на себе.

 

25. Правосуб'єктність НУО повинна припинятися тільки
відповідно до добровільного акту її членів - чи, у випадку НУО не
на основі членства, її керівництва - у випадку банкрутства,
тривалої бездіяльності чи неправомірної поведінки. НУО, створена
через злиття двох чи більше НУО, є правонаступником їхніх прав і
обов'язків.

 

Набуття правосуб'єктності

26. У випадку, коли правосуб'єктність не є автоматичним
наслідком створення НУО, норми, що регулюють набуття такої
правосуб'єктності, повинні бути вироблені об'єктивно і не
підлягати здійсненню дискреційних повноважень з боку відповідної
влади.

 

27. Національні закони можуть позбавити осіб права створювати
НУО з правосуб'єктністю з таких причин, як кримінальне
обвинувачення чи банкрутство.

 

28. Норми щодо набуття правосуб'єктності повинні бути
опубліковані разом з путівником по цьому процесу. Цей процес
повинен бути легким для розуміння, недорогим і швидким. Зокрема,
від НУО повинно вимагатися тільки подати статут і визначити її
засновників, директорів, посадових осіб і юридичного представника,
а також місце розташування її штаб-квартири. Від фонду
(foundation, fund) чи довірчої власності в управлінні (trust) може
вимагатися довести, що вони мають фінансові засоби для досягнення
своїх цілей.

 

29. НУО на основі членства повинна намагатися отримати
правосуб'єктність тільки після того, як рішення, що схвалює цей
крок, буде прийняте на зборах, відвідати які були запрошені всі
члени, і може вимагатися пред'явити доказ цього.

 

30. Будь-які виплати, що можуть бути встановлені для подання
заяви про правосуб'єктність, не повинні встановлюватися на рівні,
що перешкоджає заявам.

 

31. В правосуб'єктності може бути відмовлено лише в разі
неподання всіх чітко передбачених документів, що вимагаються,
використання назви, що явно вводить в оману чи належно не
відрізняється від існуючої фізичної чи юридичної особи в
зацікавленій країні, чи має в статуті цілі, що є ясно несумісними
із законом.

 

32. Будь-яка оцінка прийнятності цілей НУО, коли вона
намагається набути правосуб'єктність, повинна базуватися на добрій
поінформованості і поважати ідею політичного плюралізму, а також
не повинна керуватися упередженнями.

 

33. Орган, відповідальний за надання правосуб'єктності, не
обов'язково повинен бути судом, але він, переважно, повинен бути
незалежним від контролю з боку виконавчої гілки влади. Повинна
бути забезпечена послідовність в ухваленні рішень, і всі рішення
повинні підлягати оскарженню.

 

34. Згадуваний орган повинен мати достатню кількість
відповідно кваліфікованого персоналу для виконання своїх функцій,
і він повинен гарантувати, що для НУО, яка намагається отримати
правосуб'єктність, доступне відповідне керівництво чи допомога.

 

35. Повинен бути передбачений термін для ухвалення рішення
про надання чи відмову в отриманні правосуб'єктності. Усі рішення
повинні бути повідомлені претенденту, і будь-яка відмова повинна
включати причини, викладені у письмовій формі.

 

36. Рішення щодо права отримувати фінансові чи інші привілеї,
що надаватимуться НУО, повинно виноситися окремо від набуття нею
правосуб'єктності і переважно різними органами.

 

37. Без шкоди для застосовності статей, викладених у
Європейській конвенції ETS N 124 про визнання правосуб'єктності
міжнародних неурядових організацій тими державами, що ратифікували
цю конвенцію, від іноземних НУО може вимагатися одержати дозвіл на
діяльність в країні свого розташування, але для цієї мети вони не
повинні створювати нову окрему юридичну особу. Це не усуває вимоги
створення нової окремої юридичної особи в тому випадку, коли НУО
переміщається з однієї держави до іншої.

 

38. Дії НУО на міжнародному рівні повинні бути полегшені
ратифікацією Європейської Конвенції ETS No. 124 про визнання
правосуб'єктності міжнародних неурядових організацій.

 

39. Там, де набуття правосуб'єктності не є автоматичним
наслідком створення НУО, бажано, щоб громадськість мала доступ до
єдиного національного реєстру усіх НУО з такою правосуб'єктністю.

 

40. Від НУО, чиї статути дозволяють їй створювати чи
уповноважувати підрозділи, для цієї мети не повинно вимагатися
ніякого іншого дозволу.

 

41. Від НУО не повинно вимагатися періодично поновлювати її
правосуб'єктність.

 

42. Зміни у статутах НУО з правосуб'єктністю повинні
потребувати схвалення державним органом влади тільки в тому
випадку, коли вони стосуються її назви чи її цілей. Таке схвалення
повинно регулюватися тими ж процедурами, що і первинне набуття
такої правосуб'єктності. Однак такі зміни не повинні тягти за
собою вимогу до НУО зареєструватися як нова юридична особа.

 

Управління

43. У членських НУО, особи, відповідальні за керівництво нею,
повинні обиратися чи призначатися зборами її членів, чи органом,
якому за статутом делеговано цю задачу.

 

44. Керівництво НУО не на основі членства повинно бути
визначено відповідно до їхніх статутів.

 

45. Органи управління і прийняття рішень НУО повинні
відповідати їхнім статутам і закону, але НУО, тим не менше, є
суверенними у визначенні засобів для досягнення їхніх цілей.
Зокрема, призначення, обрання чи заміщення посадових осіб і
прийняття чи виключення членів - це справа НУО, якої це
стосується.

 

46. Структури управління і прийняття рішень повинні
враховувати різні інтереси членів, користувачів, осіб, що
отримують пожертви, правлінь, наглядових органів, персоналу і
засновників. Державні органи, що надають НУО фінансові та інші
пільги, також мають законний інтерес у їхній діяльності.

 

47. Зміни у внутрішній структурі НУО чи правилах не повинні
вимагати дозволу від державних органів. Не повинно мати місця
ніяке зовнішнє втручання в управління неурядовими організаціями до
того часу, поки і якщо тільки не трапляються або є, як можна
думати, неминучими порушення адміністративного, цивільного чи
кримінального права, страхових зобов'язань, фінансових чи подібних
норм. Це не усуває вимоги закону щодо особливого нагляду за
фондами чи іншими установами.

 

48. НУО повинна дотримуватися усіх застосовних трудових
стандартів і страхових зобов'язань щодо поводження зі своїм
персоналом.

 

49. НУО не повинні підлягати будь-якому певному обмеженню на
перебування іноземців в їхньому правлінні чи штаті.

 

Власність і збір коштів (fundraising)

 

50. НУО можуть просити і одержувати фінансування - готівкою
чи у вигляді пожертви - з іншої країни, від багатосторонніх
органів чи інституційного або індивідуального донора, що підлягає,
за загальним правилом, застосовуваним законам щодо іноземної
валюти і митним законам.

 

51. НУО з правосуб'єктністю повинні мати доступ до
банківського обслуговування.

 

52. НУО з правосуб'єктністю повинні бути здатними пред'явити
позов про відшкодування збитків, завданих їхній власності.

 

53. Для того, щоб гарантувати належне управління своїми
активами, НУО повинні переважно діяти за незалежною порадою при
продажу чи придбанні будь-якої землі, приміщень чи інших основних
активів.

 

54. Власність, набута НУО як така, що не підлягає
оподаткуванню, не може застосовуватися для цілей, не звільнених
від оподаткування.

 

55. Для одержання її активів у випадку її ліквідації НУО може
визначити спадкоємця, але тільки після того, як її борги були
погашені, і будь-які права донорів щодо повернення виплат були
задоволені. Таким спадкоємцем повинна звичайно бути НУО із
сумісними цілями, але в тому випадку, коли цілі, діяльність або
засоби, використовувані НУО для досягнення цих цілей, визнані
незаконними - спадкоємцем повинна бути держава. У попередньому
випадку і у випадку, коли не призначено ніякого спадкоємця,
власність повинна бути передана іншій НУО чи юридичній особі, яка
найбільшою мірою відповідає її цілям або повинна використовуватися
з цими ж цілями державою.

 

56. Фонди НУО можуть використовуватися для оплати персоналу.
Всьому персоналу і добровольцям, що діють від імені НУО, можуть
також бути відшкодовані розумні витрати, які вони через неї
понесли.

 

Суспільна підтримка

57. Повинні бути ясні, об'єктивні стандарти для будь-якої
прийнятності НУО щодо будь-якої форми суспільної підтримки, на
кшталт готівки і звільнення від прибуткового та інших податків чи
зборів на членські внески, кошти і товари, отримані від донорів чи
урядових і міжнародних органів, доходи від інвестицій, орендну
плату, гонорари, економічну діяльність і майнові угоди, а також як
стимул для пожертвувань через відрахування з оподатковуваного
прибутку чи кредити.

 

58. При наданні такої підтримки може бути доречним розгляд
характеру діяльності, що провадить НУО, і того, чи дійсно вона
існує для вигоди її членів, чи для вигоди всього суспільства (чи
його частини). Така підтримка може також залежати від наявності у
НУО специфічного статусу, і бути пов'язана з певними вимогами щодо
фінансового звітування і відкритості.

 

59. Суттєві зміни у статутах чи діях НУО можуть призвести до
змін чи припинення суспільної підтримки.

 

Прозорість і підзвітність

60. НУО повинні представляти щорічний звіт своїм членам чи
директорам щодо їхніх рахунків і діяльності. Також може
вимагатися, щоб ці звіти були представлені призначеному
наглядовому органу у випадку, коли відповідним НУО надаються
податкові привілеї чи інша суспільна підтримка.

 

61. НУО повинні подавати досить детальні звіти донорам, що
вимагають їх, про використання зроблених пожертв для того, щоб
продемонструвати виконання будь-яких умов, що додавалися до них.

 

62. Відповідні книги, звіти і дії НУО, можуть, коли це
визначено законом чи відповідно до договору, підлягати інспекції
контролюючим органом. Від НУО може також вимагатися оприлюднити,
який відсоток їхніх фондів використовується для цілей
фандрейзингу.

 

63. Усе звітування і інспектування повинні підлягати
обов'язку поважати передбачену законом таємність донорів, осіб, що
отримують допомогу і персоналу, так само як право на захист
легітимної ділової конфіденційності.

 

64. НУО мають проводити аудит їхніх рахунків установою чи
особою, незалежною від їхнього керівництва.

 

65. Іноземні НУО повинні підлягати цьому звітуванню і вимогам
відносно інспекції тільки щодо їхніх дій у приймаючій країні.

 

Нагляд

66. Для того, щоб забезпечити права інших, включаючи її
членів і членів інших неурядових організацій, НУО можуть підлягати
регулюванню, але вони повинні користуватися перевагами презумпції,
що будь-яка діяльність є законною за відсутності протилежних
доказів.

 

67. НУО не повинні підлягати будь-якому повноваженню на обшук
їхніх приміщень і вилучення звідти документів та інших матеріалів
без об'єктивних підстав для вжиття таких заходів і попереднього
судового дозволу.

 

68. Адміністративний, цивільний і/чи кримінальний процес може
бути належною реакцією в разі, якщо є обгрунтовані підстави
вважати, що НУО з правосуб'єктністю не дотримала вимог щодо
набуття такої правосуб'єктності.

 

69. НУО повинні взагалі бути здатними подавати звернення про
припинення адміністративної акції, яка вимагає, щоб вони припинили
певну діяльність. Відмова на звернення про припинення повинна бути
предметом, що тягне судове оскарження.

 

70. У більшості випадків відповідною санкцією проти НУО є
проста вимога внести зміни у її діяльність і/чи накладення
адміністративного, цивільного чи кримінального покарання на неї
і/чи на будь-яких безпосередньо відповідальних осіб. Покарання
повинні бути засновані на чинному законі і дотримуватися принципу
пропорційності.

 

71. У виняткових обставинах і тільки з непереборними доказами
діяльність НУО може призвести до її розпуску.

 

Відповідальність

72. Посадові особи, директори і персонал НУО з
правосуб'єктністю не повинні, в принципі, бути особисто
відповідальними за її борги, обов'язки і зобов'язання.

 

73. Посадові особи, директори і персонал НУО з
правосуб'єктністю можуть нести відповідальність перед нею і
третіми особами за неправомірну поведінку чи нехтування
обов'язками.

 

Відносини з державними органами

74. Входження компетентної і відповідальної НУО до процесу
формулювання державної політики збільшує застосовність
законодавства і серйозність урядового прийняття рішень. Саме тому
НУО повинні заохочуватися брати участь в урядових і квазіурядових
механізмах для діалогу, консультації й обміну, з метою пошуку
шляхів вирішення потреб суспільства. Ця участь відмінна від ролі
політичних партій і не заміняє її.

 

75. Така участь не повинна ні гарантувати, ні усувати урядові
субсидії, контракти чи пожертви індивідуальним НУО чи їхнім
групам.

 

76. Консультування не повинно розглядатися ані урядами, як
засіб поглинання НУО через сприйняття урядових пріоритетів, ані
НУО, як приманка для заперечення чи поставлення під загрозу їхніх
(НУО) цілей і принципів.

 

77. Урядові органи можуть працювати з НУО для досягнення
цілей державної політики, але не повинні намагатися заволодіти
ними чи змусити їх працювати під своїм контролем.

 

78. З НУО повинні також консультуватися під час написання
проектів первинного і вторинного законодавства, що зачіпає їхній
статус, фінансування чи сфери діяльності.

 

Пояснювальний меморандум
до Фундаментальних принципів
щодо статусу неурядових організацій у Європі
Вступ

1. Свобода об'єднань, як проголошено в статті 11 Європейської
конвенції про захист прав людини і основних свобод ( 995_004 ), є
правом, визнаним усіма державами-членами Ради Європи.

 

2. У більшості держав-членів ця свобода відображена в
процвітаючому секторі добровольців; кількість об'єднань,
зареєстрованих в цих країнах, оцінюється від 2 до 3 мільйонів1, і
ці дані не враховують неофіційних, незареєстрованих об'єднань,
яких є багато в деяких країнах. Саме тому кількість неурядових
організацій (надалі НУО) збільшується, і ця тенденція нерозривно
пов'язана з ідеалом свободи і демократії, який надихає Раду Європи
і її держави-члени.
___________________
1 Відповідно до "Guide de la liberte associative dans Ie
monde" edited by Michel Doucin, Paris, 2000.

 

3. Однак свобода об'єднань ефективна тільки в тому випадку,
коли вона йде плече до плеча із законодавчими заходами, що
полегшують її здійснення, і повагою цінності внеску НУО у
суспільство. Хоча їм можна сприяти, приймаючи сприятливе
законодавство, розуміння і повага до внеску НУО розвиватиметься
тільки в тому випадку, коли самі НУО почнуть поводитися
відповідально, ефективно і етично.

 

4. Саме з цих причин і були написані Фундаментальні принципи
щодо статусу неурядових організацій у Європі. Мета полягає не в
тому, щоб запропонувати модельне законодавство щодо НУО, але в
тому, щоб рекомендувати виконання низки принципів, що повинні
формувати відповідне законодавство і практику в демократичному
суспільстві, базованому на верховенстві права.

 

5. Європейська конвенція щодо визнання правосуб'єктності
міжнародних неурядових організацій2 (N ETS 124) має справу з
існуючими НУО, що вже мають правосуб'єктність у державі, де
знаходяться їх штаб-квартири, і бажають, щоб їхня
правосуб'єктність була визнана іншими державами, у яких вони мають
намір діяти. З іншого боку, Фундаментальні принципи прагнуть
просувати законодавство, що допомагає створенню НУО, і які, серед
інших речей, встановлюють механізм для набуття правосуб'єктності в
державі, з якої НУО походить, незалежно від того, чи праця НУО є
суто національною, чи також і міжнародною. Національне право
повинно забезпечити НУО гнучкими юридичними рамками, дозволяючи їм
дотримуватися рекомендацій, що містяться у Фундаментальних
принципах. Усе законодавство щодо НУО повинно бути розроблено в
консультації з представниками сектора НУО.
___________________
2 На 5 липня 2002 року, до держав - учасниць Конвенції ETS No
124 належали: Австрія, Бельгія, Греція, "Колишня Югославська
Республіка Македонія", Об'єднане Королівство, Португалія,
Словенія, Франція і Швейцарія.

 

Підгрунтя

6. Фундаментальні принципи щодо статусу неурядових
організацій в Європі - результат дискусій, започаткованих ще 1996
року. Вони розпочалися з низки багатосторонніх зустрічей і
регіональних конференцій, проведених з 1996 по 1998 роки3,
результатом чого стало прийняття "Керівних принципів сприяння
розвитку і зміцнення НУО в Європі", закріпивши висновки
багатосторонньої зустрічі щодо юридичного статусу неурядових
організацій і їхньої ролі в плюралістичній демократії. Саме ці
керівні принципи заклали основу Фундаментальних принципів.
___________________
3 Багатостороння зустріч асоціацій і фондів, Страсбург, 27 -
29 листопада 1996 року.
- Багатосторонній семінар щодо застосування Конвенції ETS N
124, Страсбург, 9 - 10 лютого 1998 року.
- Зустріч щодо правового статусу НУО і їхньої ролі в
плюралістичній демократії, Страсбург, 23 - 25 березня 1998 року.
- Регіональна конференція щодо правового статусу НУО, Київ, 9
- 10 вересня 1998 року, за участі України, Молдови і Російської
Федерації.
- Регіональна конференція для кавказьких країн щодо правового
статусу НУО, Страсбург, 10 - 11 грудня 1998 року.

 

7. Експерт, професор Джеремі МакБрайд, був уповноважений
підготувати попередній проект Фундаментальних принципів щодо
статусу НУО в Європі. Цей проект тексту був обговорений на двох
відкритих зустрічах договірних сторін Європейської конвенції щодо
визнання правосуб'єктності міжнародних неурядових організацій, що
проходили у Страсбурзі 19 і 20 листопада 2001 року, від 20 до 22
березня 2002 року і 5 липня 2002 року.

 

Фундаментальні принципи щодо статусу НУО в Європі
Преамбула

8. Преамбула Фундаментальних принципів щодо статусу
неурядових організацій в Європі підкреслює важливість і цінність
внеску НУО в демократичне суспільство, який було зроблено в
настільки різних сферах, як утвердження прав людини, захист
навколишнього середовища, спорт, охорона здоров'я і захист
інтересів різних секторів співтовариства. Текст наголошує на
особливій ролі НУО у зростанні громадської обізнаності і освіти
для демократії, в той же час вказуючи, що ці цілі, хоча і є
основними в суспільстві, що твердо дотримується цінностей
демократії і верховенства права, - але не є єдиними цілями, які
досягаються НУО. Відрізняється також характер діяльності НУО у
різних областях.

 

9. Преамбула наголошує, що через надзвичайно різноманітні
форми діяльності, яку провадять НУО і надання допомоги, НУО
роблять внесок у досягнення цілей і принципів, викладених у
Статуті Ради Європи ( 994_001 ) і Статуті Організації Об'єднаних
Націй ( 995_010 ). Наскільки це стосується Ради Європи, цей внесок
був зроблений через розмаїття засобів, на кшталт освіти,
тренінгів, поширення стандартів Ради Європи, участь у експертних
комітетах, і зокрема через консультативний статус, що близько 370
НУО набули в Раді Європи.

 

10. Держави-члени Ради Європи беруть на себе обов'язок
сприяти верховенству права і захисту фундаментальних свобод, які є
основою справжньої демократії і, особливо, свободи думки,
вираження поглядів і об'єднань.

 

11. Закони, що надають НУО можливість набувати
правосуб'єктність, відіграють життєво важливу роль у наданні
ефективності свободі об'єднань, яка гарантується Європейською
конвенцією з прав людини ( 995_004 ) і охороняється відповідно до
міжнародного і конституційного права. Крім того, свобода вираження
поглядів, що також гарантується Європейською конвенцією з прав
людини і охороняється міжнародним і конституційним правом, є
значимою тільки там, де вона набула чинності через закони, що
дозволяють створення об'єднань. Ось чому преамбула стверджує, що
життєвість громадянського суспільства в даній країні - гарна
ознака прихильності тієї країни принципам демократичного
плюралізму, і особливо свободі об'єднань.

 

12. Врешті-решт, преамбула вказує, що, за текстом, НУО мають
не тільки права, але також і деякі обов'язки та відповідальність.

 

Визначення

13. Не існує загального визначення НУО в міжнародному праві,
і цей термін охоплює надзвичайно широкий діапазон організацій в
державах-членах. Повинно бути зроблено посилання на різну
практику, якій слідують у кожній державі, особливо щодо форми, яку
НУО повинна прийняти для того, щоб отримати правосуб'єктність чи
одержати різні види сприятливого ставлення. Деякі типи НУО,
наприклад, довірча власність в управлінні (trust), існують тільки
в окремих державах. Сфера дії НУО також значно змінюється,
оскільки вони є і маленькими місцевими організаціями тільки з
декількома членами, наприклад, сільський шаховий клуб, і
міжнародні об'єднання, знані в усьому світі, наприклад, деякі
організації, задіяні в захисті і утвердженні прав людини.

 

14. Згадуючи ці НУО, текст надає приклади деяких форм, але
список не є вичерпним. Цей список не включає профспілки і
релігійні громади, але вони звичайно мають спеціальне місце серед
НУО. В деяких країнах ці організації, чи деякі з них, охоплюються
законодавством про об'єднання громадян, тоді як в інших вони
охоплені окремими законами. Оскільки Конвенція ETS N 124 не
виключає ці організації зі своєї сфери, учасники вирішили не
робити жодних згадок про профспілки і релігійні громади у цих
Фундаментальних принципах.

 

15. Політичні партії виключені з рамок Фундаментальних
принципів, оскільки, відповідно до більшості національних законів,
вони є предметом окремих правоположень, відмінних від тих, які
загалом застосовні до НУО.

 

16. Профспілки, створені за законом, згідно з яким від членів
професії вимагається належати до них з метою регулювання, також не
включаються у визначення НУО в Фундаментальних принципах. Однак,
як визнається у параграфі 20, національний закон може ставитися до
них як до неурядових організацій, і деякі аспекти їхньої
діяльності можуть бути значною мірою такими ж, як і у тієї, що
проводиться добровільними організаціями, наприклад, комітет з прав
людини при асоціації юристів.

 

17. Як відзначено в параграфі 4 Фундаментальних принципів,
головною характерною особливістю НУО є той факт, що отримання
прибутку не є їхньою первинною метою. Спільним для всіх НУО є
власне самоврядування, добровільний характер і той факт, що вони
не розподіляють прибуток від їхньої діяльності між їхніми членам,
а використовують їх для досягнення своїх цілей.

 

18. Крім цих загальних рис, найбільш часто згадуваною
відмінністю, у випадку НУО, є різниця між об'єднаннями і фондами.
Як стверджується в пояснювальній доповіді щодо Конвенції ETS N
124, об'єднання (асоціація) означає "певну кількість осіб,
об'єднаних разом з деякою спеціальною метою". Згідно з цим же
джерелом, фонд - "визначена власність, присвячена даній меті".

 

19. Іншою почасти важливою відмінністю є згадувана у
параграфі 5 відмінність між неофіційними НУО, тобто тими, що не
бажають набувати правосуб'єктність, і НУО з правосуб'єктністю. Як
у випадку з більшістю національних законів, текст містить значну
кількість положень, розрахованих винятково на НУО з
правосуб'єктністю. Однак цей текст підтверджує принцип, що НУО
може хотіти провадити свою діяльність без набуття
правосуб'єктності для цієї мети, і важливо, щоб національне право
діяло подібним чином. Крім того, у деяких країнах відмінності між
НУО з правосуб'єктністю і тих, які не мають правосуб'єктності, не
існує, оскільки НУО автоматично набувають правосуб'єктності після
їхнього створення. Тому до них застосовні не всі аспекти
Фундаментальних принципів.

 

Основні принципи

20. Фундаментальні принципи викладають чотири основних
принципи, що детально викладені у наступних розділах:

 

21. Добровільне створення: відправною точкою для будь-якого
закону про НУО повинно бути право будь-якої фізичної чи юридичної
особи створити НУО з правомірною неприбутковою метою створення. Це
повинно бути актом свободної волі. Важливо, щоб національні закони
про НУО, а також норми щодо їхнього оподатковування, дозволяли і
заохочували такі ініціативи.

 

22. Право на свободу вираження поглядів: Цей принцип походить
зі статті 10 Європейської конвенції з прав людини ( 995_004 ), яка
передбачає, що "кожен має право на свободу вираження поглядів", і
застосовується до НУО на рівній основі з іншими фізичними чи
юридичними особами.

 

23. НУО з правосуб'єктністю повинні мати ті ж самі загальні
права і зобов'язання, як і інші юридичні особи: мета цього
принципу полягає в тому, щоб знову підтвердити, що неурядові
організації повинні підлягати звичайному національному праву, а не
спеціальним правилам, хоча окреме законодавство може надавати їм
додаткові права і засоби, які можуть бути вжиті для заохочення
їхньої діяльності.

 

24. Судовий захист: У державі, керованій відповідно до
принципу верховенства права, суттєвим є той факт, що НУО повинні
мати право, у такий же спосіб як і інші юридичні особи,
оскаржувати рішення, що впливають на них, у незалежному суді, який
має повноваження для того, щоб розглядати всі аспекти їхньої
законності, анулювати їх у разі необхідності і забезпечувати
будь-яку подальшу допомогу, яка може бути необхідною. Принцип,
встановлений у попередньому параграфі залишається в силі, тобто
будь-який акт чи рішення, що впливає на НУО, повинен підлягати
такому ж адміністративному і судовому нагляду, який узагалі
застосовний щодо інших юридичних осіб. Не повинно бути ніякої
потреби в спеціальних положеннях для цієї мети в законодавстві про
НУО.

 

Цілі

25. Діапазон цілей, що можуть переслідуватися НУО,
співставний з їхнім власним розмаїттям, і цілі, згадувані у
Фундаментальних принципах, є лише прикладами. Єдина вимога тут -
відмінна від тієї, що НУО повинна бути некомерційним утворенням -
є та, яку викладено у параграфі 10: правомірність переслідуваних
цілей і використовуваних засобів. Фундаментальні принципи
ілюструють діапазон засобів, що могли б використовуватися, але він
не є вичерпним.

 

26. Дві цілі особливо згадуються, а саме прагнення змін у
праві і участь у політичних дебатах, оскільки обмеження на їхнє
досягнення були предметом успішних позовів до Європейського суду з
прав людини.

 

27. Економічна діяльність - спеціальний випадок, оскільки НУО
фактично мають некомерційний характер, що відрізняє їх від
комерційних підприємств. У зв'язку з цим текст установлює принцип,
що НУО може провадити будь-яку економічну, ділову чи комерційну
діяльність за умови, що будь-який прибуток використовується для
фінансування досягнення цілей загального чи публічного інтересу,
для яких НУО була заснована. Саме тому національне законодавство,
що регулює діяльність НУО, повинно передбачати, що ніщо з їхніх
надходжень чи чистого прибутку не повинно розподілятися, як таке,
будь-якій особі, ким би вона не була. Таке законодавство може
також приписувати особливу форму для здійснення економічної,
ділової чи комерційної діяльності, наприклад, формування дочірньої
організації. На ті НУО, які підпадають під це загальне обмеження,
не повинно накладатися жодних вимог, відмінних від загальних
правил, що регулюють економічну діяльність, про яку йде мова.

 

28. Фундаментальні принципи також встановлюють принцип,
згідно з яким для досягнення своїх цілей НУО можуть приєднуватися
чи не приєднуватися до федерацій і конфедерацій НУО. Такі
федерації і конфедерації НУО відіграють важливу роль, оскільки
вони сприяють взаємозалежності серед НУО і дозволяють їм досягати
більш широкої аудиторії, так само як поширювати послуги і
встановлювати загальні стандарти.

 

Заснування

29. Параграф 15 Фундаментальних принципів повторює і детально викладає принцип, вже згадуваний в розділі щодо основних принципів, згідно з яким будь-яка особа чи група осіб повинна мати змогу створювати НУО. В деяких державах зіштовхуються практично з двома видами обмежень: по-перше, щодо заснування іноземними громадянами, і, по-друге, щодо заснування юридичними особами. Немає ніяких підстав для цих обмежень.

 

30. Питання про мінімальну кількість осіб, необхідних для створення НУО, було детально обговорене протягом travaux preparatoires, оскільки ця кількість варіює в національному праві. У деяких державах достатньо однієї особи, тоді як в інших - закон встановлює більш високий поріг, який може становити дві, три чи п'ять осіб, або навіть більше. Наприкінці, учасники вирішили проводити розрізнення між неофіційними організаціями і тими, які бажають набути правосуб'єктності. У першому випадку двох осіб для створення НУО на основі членства повинно бути достатньо, тоді як для отримання правосуб'єктності може вимагатися більшої мінімальної кількості членів. У цьому випадку кількість не повинна бути настільки великою, щоб перешкоджати фактичному створенню.

 

31. Параграф 17 тексту стосується фондів (foundations, funds) і довірчої власності в управлінні (trusts), що є звичайними формами, яких набувають НУО, створені за допомогою пожертви чи спадку.

 

Зміст статутів

32. Що стосується їхньої організації і процесів ухвалення рішення, НУО, зокрема з правосуб'єктністю, необхідно враховувати потреби різних сторін: членів, користувачів, тих, хто отримує блага, їхніх найвищих органів управління, їхнього персоналу, донорів, а, за деяких обставин, національних чи місцевих адміністративних органів влади. Саме тому вони повинні мати зрозумілі статути, які визначають умови, в яких вони працюють, і які повинні бути доступними для ознайомлення вищезгаданими сторонами, з метою забезпечення юридичної впевненості. Параграф 18 тексту наводить кілька прикладів. Вони ілюструють тип інформації загальної корисності, які повинні містити статути.

 

33. Підлягаючи загально застосовуваним адміністративному, цивільному і кримінальному праву, умови, за яких НУО діє, як це викладено в їхніх статутах, є цілком питанням самої НУО в особі її членів. Рішення змінити статути, відповідно, стосується найвищого органу управління НУО, що складається з усіх його членів, з тим, щоб гарантувати, що запропоновані зміни користуються достатньою підтримкою серед членів.

 

Членство

34. Членство - особливо важливе питання, оскільки воно пов'язане з концепціями відповідальності і право- та дієздатності. Розділ Фундаментальних принципів, що має справу з цим предметом, спершу відтворює фундаментальну вимогу щодо того, що членство НУО повинно бути добровільним, яка проте пом'якшена у випадку професійних організацій, до яких члени даної професії - на кшталт лікарів чи адвокатів - повинні належати відповідно до чинних норм в країнах, що ставляться до них як до НУО.

 

35. Крім його добровільного характеру, членство керується двома важливими принципами: поперше, будь-хто повинен мати змогу приєднатися до НУО, передбачену відповідно до закону, без того, щоб не зазнати незаконних обмежень; по-друге, питання, що стосуються членства - предмет розгляду статутів НУО.

 

36. Таким чином, статути можуть передбачати обмеження, на кшталт обмеження на членство в клубі для громадян похилого віку особам, що не належать до цієї вікової групи. Крім того, у деяких випадках членство в НУО може бути несумісним з посадою чи роботою особи, особливо якщо вона є державним службовцем. Може існувати, крім того, потреба передбачити обмеження для того, щоб захистити незахищених осіб, але будь-яке обмеження на здатність дітей приєднатися до НУО повинно брати до уваги, що свобода об'єднань гарантується для них як статтею 11 Європейської конвенції з прав людини ( 995_004 ), так і статтею 15 Конвенції з прав дитини ( 995_021 ). Однак, дотримуючись цих положень, повинно бути законним в межах юрисдикції держави для будь-якої особи, чи то фізичної, чи то юридичної, національної чи іноземної, приєднатися до НУО.

 

37. У такий же спосіб, як статути НУО визначають здатність особи стати членом, саме статути мають справу з питанням про виключення членів і визначають процедуру, якої потрібно дотриматися в цьому випадку.

 

 

 

 

З А К О Н   У К Р А Ї Н И

 

Про вищу освіту

 

( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2002, N 20, ст.134 )

 

{ Із змінами, внесеними згідно із Законами N 380-IV ( 380-15 ) від 26.12.2002, ВВР, 2003, N 10-11, ст.86 N 1004-IV ( 1004-15 ) від 19.06.2003, ВВР, 2004, N 2, ст.9 N 1158-IV ( 1158-15 ) від 11.09.2003, ВВР, 2004, N 8, ст.67 N 1344-IV ( 1344-15 ) від 27.11.2003, ВВР, 2004, N 17-18, ст.250 }

 

{ Щодо визнання неконституційними окремих положень див. Рішення Конституційного Суду N 14-рп/2004 ( v014p710-04 ) від 07.07.2004 }

 

{ Із змінами, внесеними згідно із Законами N 2229-IV ( 2229-15 ) від 14.12.2004, ВВР, 2005, N 4, ст.103 N 2505-IV ( 2505-15 ) від 25.03.2005, ВВР, 2005, N 17, N 18-19, ст.267 N 3074-IV ( 3074-15 ) від 04.11.2005, ВВР, 2006, N 5-6, ст.72 N 489-V ( 489-16 ) від 19.12.2006, ВВР, 2007, N 7-8, ст.66 N 506-V ( 506-16 ) від 20.12.2006, ВВР, 2007, N 10, ст.83 N 107-VI ( 107-17 ) від 28.12.2007, ВВР, 2008, N 5-6, N 7-8, ст.78 - зміни діють по 31 грудня 2008 року }

 

{ Додатково див. Рішення Конституційного Суду N 10-рп/2008 ( v010p710-08 ) від 22.05.2008 }

 

{ Із змінами, внесеними згідно із Законами N 1024-VI ( 1024-17 ) від 19.02.2009, ВВР, 2009, N 27, ст.352 N 1798-VI ( 1798-17 ) від 19.01.2010, ВВР, 2010, N 9, ст.89 N 4496-VI ( 4496-17 ) від 13.03.2012, ВВР, 2013, N 2, ст.4 N 5026-VI ( 5026-17 ) від 22.06.2012 N 5029-VI ( 5029-17 ) від 03.07.2012 N 5290-VI ( 5290-17 ) від 18.09.2012 N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 }

 

{ У тексті Закону: слова "спеціально уповноважений орган виконавчої влади у галузі освіти і науки" та "Вища атестаційна комісія України" в усіх відмінках замінено словами "центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти" у відповідному відмінку; слова "спеціально уповноважений орган виконавчої влади у галузі праці та соціальної політики" в усіх відмінках замінено словами "центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері трудових відносин" у відповідному відмінку; слова "спеціально уповноважений орган виконавчої влади у галузі економіки" в усіх відмінках замінено словами "центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері економічного і соціального розвитку" у відповідному відмінку згідно із Законом N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 }

 

 

     Цей Закон спрямований на врегулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної підготовки громадян України. Він встановлює правові, організаційні, фінансові та інші засади функціонування системи вищої освіти, створює умови для самореалізації особистості, забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих фахівцях.

 

Розділ I

 

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

 

     Стаття 1. Основні терміни та їх визначення

 

     У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються у такому значенні:

 

     вища освіта - рівень освіти, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який грунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації;

 

     зміст вищої освіти - обумовлена цілями та потребами суспільства система знань, умінь і навичок, професійних, світоглядних і громадянських якостей, що має бути сформована в процесі навчання з урахуванням перспектив розвитку суспільства, науки, техніки, технологій, культури та мистецтва;

 

     зміст навчання - структура, зміст і обсяг навчальної інформації, засвоєння якої забезпечує особі можливість здобуття вищої освіти і певної кваліфікації;

 

     державна атестація осіб, які закінчують вищі навчальні заклади - встановлення відповідності рівня якості отриманої ними вищої освіти вимогам стандартів вищої освіти по закінченню навчання за напрямом, спеціальністю;

 

     нормативний термін навчання - термін навчання за денною (очною) формою, необхідний для засвоєння особою нормативної та вибіркової частин змісту навчання і встановлений стандартом вищої освіти;

 

     стандарт вищої освіти - сукупність норм, які визначають зміст вищої освіти, зміст навчання, засіб діагностики якості вищої освіти та нормативний термін навчання;

 

     освітній рівень вищої освіти - характеристика вищої освіти за ознаками ступеня сформованості інтелектуальних якостей особи, достатніх для здобуття кваліфікації, яка відповідає певному освітньо-кваліфікаційному рівню;

 

     освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти - характеристика вищої освіти за ознаками ступеня сформованості знань, умінь та навичок особи, що забезпечують її здатність виконувати завдання та обов'язки (роботи) певного рівня професійної діяльності;

 

     рівень професійної діяльності - характеристика професійної діяльності за ознаками певної сукупності професійних завдань та обов'язків (робіт), які виконує фахівець;

 

     професійна підготовка - здобуття кваліфікації за відповідним напрямом підготовки або спеціальністю;

 

     вищий навчальний заклад - освітній, освітньо-науковий заклад, який заснований і діє відповідно до законодавства про освіту, реалізує відповідно до наданої ліцензії освітньо-професійні програми вищої освіти за певними освітніми та освітньо-кваліфікаційними рівнями, забезпечує навчання, виховання та професійну підготовку осіб відповідно до їх покликання, інтересів, здібностей та нормативних вимог у галузі вищої освіти, а також здійснює наукову та науково-технічну діяльність;

 

     вищий навчальний заклад державної форми власності - вищий навчальний заклад, заснований державою, що фінансується з державного бюджету і підпорядковується відповідному центральному органу виконавчої влади;

 

     вищий навчальний заклад, що перебуває у власності Автономної Республіки Крим, - вищий навчальний заклад, заснований органами влади Автономної Республіки Крим, що фінансується з бюджету Автономної Республіки Крим і підпорядкований органам влади Автономної Республіки Крим;

 

     вищий навчальний заклад комунальної форми власності - вищий навчальний заклад, заснований місцевими органами влади, що фінансується з місцевого бюджету і підпорядкований місцевим органам влади;

 

     вищий навчальний заклад приватної форми власності - вищий навчальний заклад, заснований на приватній власності і підпорядкований власнику (власникам);

 

     освітня діяльність - діяльність, пов'язана з наданням послуг для здобуття вищої освіти, з видачею відповідного документа;

 

     ліцензування - процедура визнання спроможності вищого навчального закладу певного типу розпочати освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації, відповідно до вимог стандартів вищої освіти, а також до державних вимог щодо кадрового, науково-методичного та матеріально-технічного забезпечення;

 

     ліцензований напрям - напрям, за яким вищий навчальний заклад певного типу визнаний спроможним провадити освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації;

 

     ліцензована спеціальність - спеціальність відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня, за якою вищий навчальний заклад певного типу визнаний спроможним провадити освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації;

 

     акредитація - процедура надання вищому навчальному закладу певного типу права провадити освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації, відповідно до вимог стандартів вищої освіти, а також до державних вимог щодо кадрового, науково-методичного та матеріально-технічного забезпечення;

 

     рівень акредитації - рівень спроможності вищого навчального закладу певного типу провадити освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації;

 

     акредитований напрям - напрям, за яким вищий навчальний заклад певного типу отримав право провадити освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації;

 

     акредитована спеціальність - спеціальність відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня, за якою вищий навчальний заклад певного типу отримав право провадити освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації;

 

     акредитований вищий навчальний заклад - вищий навчальний заклад, що визнаний спроможним провадити освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації, за напрямами і спеціальностями відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів, не менше двох третин з яких є акредитованими;

 

     якість вищої освіти - сукупність якостей особи з вищою освітою, що відображає її професійну компетентність, ціннісну орієнтацію, соціальну спрямованість і обумовлює здатність задовольняти як особисті духовні і матеріальні потреби, так і потреби суспільства;

 

     якість освітньої діяльності - сукупність характеристик системи вищої освіти та її складових, яка визначає її здатність задовольняти встановлені і передбачені потреби окремої особи або(та) суспільства.

 

     професійний стандарт - затверджені в установленому порядку { Зміни до статті 1 див. в Законі N 5026-VI ( 5026-17 ) від 22.06.2012 }

 

     Стаття 2. Законодавство України про вищу освіту

 

     Законодавство України про вищу освіту базується на Конституції України ( 254к/96-ВР ) і складається з законів України "Про освіту" ( 1060-12 ), "Про наукову і науково-технічну діяльність" ( 1977-12 ), цього Закону та інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до нього.

 

     Якщо міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством про вищу освіту, то застосовуються правила міжнародних договорів.

 

     Стаття 3. Державна політика у галузі вищої освіти

 

     1. Державна політика у галузі вищої освіти визначається Верховною Радою України.

 

     2. Державна політика у галузі вищої освіти грунтується на принципах:

 

     доступності та конкурсності здобуття вищої освіти кожним громадянином України;

 

     незалежності здобуття вищої освіти від впливу політичних партій, громадських і релігійних організацій;

 

     інтеграції системи вищої освіти України у світову систему вищої освіти при збереженні і розвитку досягнень та традицій української вищої школи;

 

     наступності процесу здобуття вищої освіти;

 

     державної підтримки підготовки фахівців для пріоритетних напрямів фундаментальних і прикладних наукових досліджень;

 

     гласності при формуванні структури та обсягів освітньої та професійної підготовки фахівців.

 

     3. Реалізація державної політики у галузі вищої освіти забезпечується шляхом:

 

     збереження і розвитку системи вищої освіти та підвищення її якості;

 

     підвищення рівня освіченості громадян України, розширення їх можливостей для отримання вищої освіти;

 

     створення та забезпечення рівних умов доступності до вищої освіти;

 

     надання цільових, пільгових державних кредитів особам для здобуття вищої освіти у порядку ( 916-2003-п ), визначеному Кабінетом Міністрів України;

 

     забезпечення збалансованої структури та обсягів підготовки фахівців з вищою освітою, що здійснюється у вищих навчальних закладах державної та комунальної форм власності, за кошти відповідних бюджетів, фізичних і юридичних осіб, з урахуванням потреб особи, а також інтересів держави та територіальних громад;

 

     надання особам, які навчаються у вищих навчальних закладах, пільг та соціальних гарантій у порядку, встановленому законодавством;

 

     належної підтримки підготовки фахівців з числа інвалідів на основі спеціальних освітніх технологій.

 

     Стаття 4. Право громадян на вищу освіту

 

     1. Громадяни України мають право на здобуття вищої освіти.

 

     Громадяни України мають право безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі в межах стандартів вищої освіти, якщо певний освітньо-кваліфікаційний рівень громадянин здобуває вперше. Вони вільні у виборі форми здобуття вищої освіти, вищого навчального закладу, напряму підготовки і спеціальності.

 

     2. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на здобуття вищої освіти, крім права на здобуття вищої освіти за рахунок коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

 

     3. Особа, яку визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має рівне з громадянами України право на здобуття вищої освіти.

{ Статтю 4 доповнено частиною третьою згідно із Законом N 5290-VI ( 5290-17 ) від 18.09.2012 }

 

     Стаття 5. Мова навчання у вищих навчальних закладах

 

     Мова навчання у вищих навчальних закладах визначається статтею 20 Закону України "Про засади державної мовної політики" ( 5029-17 ).

{ Стаття 5 в редакції Закону N 5029-VI ( 5029-17 ) від 03.07.2012 }

 

Розділ II

 

СТРУКТУРА ВИЩОЇ ОСВІТИ.

 ДОКУМЕНТИ ПРО ВИЩУ ОСВІТУ

 

     Стаття 6. Структура вищої освіти

 

     1. До структури вищої освіти входять освітні й освітньо-кваліфікаційні рівні:

 

     1) освітні рівні:

 

     неповна вища освіта;

 

     базова вища освіта;

 

     повна вища освіта;

 

     2) освітньо-кваліфікаційні рівні:

 

     молодший спеціаліст;

 

     бакалавр;

 

     спеціаліст, магістр.

 

     2. У вищих навчальних закладах підготовка за напрямами і спеціальностями фахівців всіх освітніх та освітньо-кваліфікаційних рівнів здійснюється за відповідними освітньо-професійними програмами ступенево або неперервно залежно від вимог до рівня оволодіння певною сукупністю умінь та навичок, необхідних для майбутньої професійної діяльності.

 

     Стаття 7. Освітні рівні вищої освіти

 

     1. Неповна вища освіта - освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, що визначають розвиток особи як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста.

 

     2. Базова вища освіта - освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, що визначають розвиток особи як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра.

 

     3. Повна вища освіта - освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, що визначають розвиток особи як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра.

 

     4. Вищу освіту мають особи, які завершили навчання у вищих навчальних закладах, успішно пройшли державну атестацію відповідно до стандартів вищої освіти і отримали відповідний документ про вищу освіту державного зразка.

 

     Державна атестація осіб, які закінчують вищі навчальні заклади усіх форм власності, здійснюється державною екзаменаційною комісією. Положення про державну екзаменаційну комісію затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти.

 

     Стаття 8. Освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти

 

     1. Молодший спеціаліст - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула неповну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

 

     Особам, які завершили навчання в акредитованому вищому професійному училищі, центрі професійно-технічної освіти, може присвоюватись освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста за відповідним напрямом (спеціальністю), з якого також здійснюється підготовка робітників високого рівня кваліфікації. ( Частину першу статті 8 доповнено абзацом другим згідно із Законом N 1158-IV ( 1158-15 ) від 11.09.2003 )

 

     Особи, які мають базову загальну середню освіту, можуть одночасно навчатися за освітньо-професійною програмою підготовки молодшого спеціаліста і здобувати повну загальну середню освіту.

 

     2. Бакалавр - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула базову вищу освіту, фундаментальні і спеціальні уміння та знання щодо узагальненого об'єкта праці (діяльності), достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

 

     Підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра може здійснюватися на основі освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста.

 

     Особи, які в період навчання за освітньо-професійною програмою підготовки бакалавра у вищих навчальних закладах другого - четвертого рівнів акредитації припинили подальше навчання, мають право за індивідуальною програмою здобути освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста за однією із спеціальностей, відповідних напряму підготовки бакалавра, у тому самому або іншому акредитованому вищому навчальному закладі.

 

     3. Спеціаліст - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

 

     4. Магістр - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання професійних завдань та обов'язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

 

     Підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня магістра може здійснюватися на основі освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста.

 

     Особи, які в період навчання за освітньо-професійною програмою підготовки магістра припинили подальше навчання, мають право за індивідуальною програмою здобути освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста за такою ж або спорідненою спеціальністю у тому самому або іншому акредитованому вищому навчальному закладі.

 

     5. Підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційних рівнів спеціаліста та магістра медичного та ветеринарно-медичного спрямувань може здійснюватися на основі повної загальної середньої освіти.

 

     Стаття 9. Документи про вищу освіту

 

     1. Встановлюються такі види документів, які засвідчують здобуття особою вищої освіти та кваліфікації за певними освітньо-кваліфікаційними рівнями:

 

     диплом молодшого спеціаліста;

 

     диплом бакалавра;

 

     диплом спеціаліста;

 

     диплом магістра.

 

     Зразки документів про вищу освіту затверджуються Кабінетом Міністрів України.

 

     Вищий навчальний заклад, вище професійне училище, центр професійно-технічної освіти мають право видавати документ про вищу освіту державного зразка тільки з акредитованого напряму (спеціальності). ( Абзац сьомий частини першої статті 9 із змінами, внесеними згідно із Законом N 1158-IV ( 1158-15 ) від 11.09.2003 )

 

     Для осіб, які навчалися за кошти державного бюджету, документи про вищу освіту виготовляються та видаються за рахунок коштів Державного бюджету України.

( Установити, що у 2004 році положення і норми, передбачені абзацом восьмим частини першої статті 9 реалізуються в розмірах і порядку, визначених Кабінетом Міністрів України, в межах видатків, врахованих у розрахунках до Державного бюджету України та місцевих бюджетів на 2004 рік згідно із Законом N 1344-IV ( 1344-15 ) від 27.11.2003 )

 

     2. Особи, відраховані із вищого навчального закладу до завершення навчання за освітньо-професійними програмами, отримують академічні довідки встановленого центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти, зразка.

 

     Стаття 10. Післядипломна освіта

 

     1. Післядипломна освіта - спеціалізоване вдосконалення освіти та професійної підготовки особи шляхом поглиблення, розширення і оновлення її професійних знань, умінь і навичок або отримання іншої спеціальності на основі здобутого раніше освітньо-кваліфікаційного рівня та практичного досвіду.

 

     Післядипломна освіта створює умови для безперервності та наступності освіти і включає:

 

     перепідготовку - отримання іншої спеціальності на основі здобутого раніше освітньо-кваліфікаційного рівня та практичного досвіду;

 

     спеціалізацію - набуття особою здатностей виконувати окремі завдання та обов'язки, які мають особливості, в межах спеціальності;

 

     розширення профілю (підвищення кваліфікації) - набуття особою здатностей виконувати додаткові завдання та обов'язки в межах спеціальності;

 

     стажування - набуття особою досвіду виконання завдань та обов'язків певної спеціальності.

 

     Особа, яка пройшла перепідготовку і успішно пройшла державну атестацію, отримує відповідний документ про вищу освіту.

 

     Особа, яка успішно пройшла стажування або спеціалізацію чи розширила профіль (підвищила кваліфікацію), отримує відповідний документ про післядипломну освіту.

 

     Зразки документів про післядипломну освіту затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти.

 

     2. Післядипломна освіта здійснюється вищими навчальними закладами післядипломної освіти або структурними підрозділами вищих навчальних закладів відповідного рівня акредитації, в тому числі на підставі укладених договорів.

 

Розділ III

 

СТАНДАРТИ ВИЩОЇ ОСВІТИ

 

     Стаття 11. Система стандартів вищої освіти

 

     1. Систему стандартів вищої освіти складають державний стандарт вищої освіти, галузеві стандарти вищої освіти та стандарти вищої освіти вищих навчальних закладів.

 

     Стандарти вищої освіти є основою оцінки якості вищої освіти та професійної підготовки, а також якості освітньої діяльності вищих навчальних закладів незалежно від їх типів, рівнів акредитації та форм навчання.

 

     2. Державний стандарт вищої освіти містить складові:

 

     перелік кваліфікацій за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями;

 

     перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями;

 

     вимоги до освітніх рівнів вищої освіти;

 

     вимоги до освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти.

 

     3. Галузеві стандарти вищої освіти містять складові:

 

     освітньо-кваліфікаційні характеристики або професійні стандарти випускників вищих навчальних закладів; { Абзац другий частини третьої статті 11 із змінами, внесеними згідно із Законом N 5026-VI ( 5026-17 ) від 22.06.2012 }

 

     освітньо-професійні програми підготовки;

 

     засоби діагностики якості вищої освіти.

 

     4. Стандарти вищої освіти вищих навчальних закладів містять складові:

 

     перелік спеціалізацій за спеціальностями;

 

     варіативні частини освітньо-кваліфікаційних характеристик випускників вищих навчальних закладів;

 

     варіативні частини освітньо-професійних програм підготовки;

 

     варіативні частини засобів діагностики якості вищої освіти;

 

     навчальні плани;

 

     програми навчальних дисциплін.

 

     5. Порядок розроблення стандартів вищої освіти та внесення змін до них ( 847-2012-п ), а також здійснення контролю за їх дотриманням визначається Кабінетом Міністрів України.

 

     Стаття 12. Державний стандарт вищої освіти

 

     1. Перелік кваліфікацій за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями містить перелік назв кваліфікацій, які визначаються через професійні назви робіт, що мають виконувати фахівці певного освітньо-кваліфікаційного рівня на первинних посадах.

 

     2. Перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями, містить перелік назв напрямів, що відображають споріднений зміст вищої освіти і професійної підготовки, та перелік назв спеціальностей, що відображають неповторювані узагальнені об'єкти діяльності або виробничі функції та предмети діяльності ( 1719-2006-п, 787-2010-п ).

 

     3. Вимоги до освітніх рівнів вищої освіти містять вимоги до рівня сформованості у особи соціальних і громадянських якостей з урахуванням особливостей майбутньої професійної діяльності, а також вимоги до формування у неї патріотизму до України та до знання української мови.

 

     4. Вимоги до освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти містять вимоги до професійної підготовки фахівців з урахуванням суспільного поділу праці.

 

     5. Перелік кваліфікацій за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями, вимоги до освітніх та освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти затверджуються Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти, погодженим із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері трудових відносин.

 

     Перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями ( 787-2010-п ), затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти.

 

     Стаття 13. Галузеві стандарти вищої освіти

 

     1. Освітньо-кваліфікаційна характеристика випускника вищого навчального закладу відображає цілі вищої освіти та професійної підготовки, визначає місце фахівця в структурі галузей економіки держави і вимоги до його компетентності, інших соціально важливих якостей, систему виробничих функцій і типових завдань діяльності й умінь для їх реалізації.

 

     Професійний стандарт визначає компетентність випускника вищого навчального закладу, систему виробничих функцій і типових завдань діяльності, знань, умінь та навичок, необхідних для їх реалізації. { Частину першу статті 13 доповнено новим абзацом другим згідно із Законом N 5026-VI ( 5026-17 ) від 22.06.2012 }

 

     Освітньо-кваліфікаційні характеристики випускників вищих навчальних закладів затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти, за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері трудових відносин.

 

     2. Освітньо-професійна програма підготовки визначає нормативний термін та нормативну частину змісту навчання за певним напрямом або спеціальністю відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня, встановлює вимоги до змісту, обсягу та рівня освіти й професійної підготовки фахівця.

 

     Освітньо-професійні програми підготовки затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти.

 

     Нормативний термін навчання за освітньо-професійною програмою підготовки встановлюється відповідно до визначеного рівня професійної діяльності.

 

     Нормативний термін навчання за освітньо-професійною програмою підготовки молодшого спеціаліста для осіб, які мають повну загальну середню освіту та освітньо-кваліфікаційний рівень кваліфікованого робітника за спорідненою професією, зменшується на один рік.

 

     Нормативний термін навчання за освітньо-професійною програмою підготовки бакалавра для осіб, які мають освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста за відповідною до напряму підготовки бакалавра спеціальністю, може зменшуватися до двох років.

 

     Нормативний термін навчання за освітньо-професійною програмою підготовки магістра для осіб, які мають освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста за відповідною спеціальністю, не може перевищувати одного року.

 

     Нормативний термін навчання фахівців освітньо-кваліфікаційних рівнів спеціаліста та магістра медичного та ветеринарно-медичного спрямувань визначається відповідним центральним органом виконавчої влади, який має у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти.

 

     Якщо вищий навчальний заклад має відповідні угоди з навчальними закладами іноземних держав, що передбачають взаємовизнання документів про вищу освіту за умови інших термінів навчання, такі терміни можуть бути встановлені відповідним центральним органом виконавчої влади, який має у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти.

 

     3. Засоби діагностики якості вищої освіти визначають стандартизовані методики, які призначені для кількісного та якісного оцінювання досягнутого особою рівня сформованості знань, умінь і навичок, професійних, світоглядних та громадянських якостей.

 

     Засоби діагностики якості вищої освіти використовуються для встановлення відповідності рівня якості вищої освіти вимогам стандартів вищої освіти і затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти.

 

     Стаття 14. Стандарти вищої освіти вищих навчальних закладів

 

     1. Вищі навчальні заклади визначають спеціалізації за спеціальностями, за якими здійснюється підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційних рівнів молодшого спеціаліста, спеціаліста та магістра. Назви спеціалізацій за спеціальностями відображають відмінності у засобах, умовах та продуктах діяльності в межах спеціальності.

 

     2. Варіативні частини освітньо-кваліфікаційних характеристик випускників вищих навчальних закладів, освітньо-професійних програм підготовки та засобів діагностики якості вищої освіти забезпечують підготовку фахівців за спеціалізаціями за спеціальностями з урахуванням особливостей суспільного поділу праці в Україні та мобільності системи освіти щодо задоволення вимог ринку праці.

 

     Зміст варіативних частин освітньо-кваліфікаційних характеристик випускників вищих навчальних закладів, освітньо-професійних програм підготовки, засобів діагностики якості вищої освіти, навчальних планів, програм навчальних дисциплін визначається вищим навчальним закладом у межах структури та форми, встановлених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти.

 

     3. Навчальні плани визначають графік навчального процесу, перелік, послідовність та час вивчення навчальних дисциплін, форми навчальних занять та терміни їх проведення, а також форми проведення підсумкового контролю.

 

     4. Програми навчальних дисциплін визначають їх інформаційний обсяг, рівень сформованості вмінь та знань, перелік рекомендованих підручників, інших методичних та дидактичних матеріалів, критерії успішності навчання та засоби діагностики успішності навчання.

 

     5. Навчальні плани та програми навчальних дисциплін розробляються вищим навчальним закладом відповідно до освітньо-професійних програм підготовки і затверджуються керівником вищого навчального закладу.

 

     Стаття 15. Науково-методичне забезпечення вищої освіти

 

     Науково-методичне забезпечення вищої освіти здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері освіти, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, науково-методичними установами та вищими навчальними закладами.

{ Частина перша статті 15 із змінами, внесеними згідно із Законом N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 }

 

     Науково-методичне забезпечення вищої освіти включає підготовку навчальної і наукової літератури та забезпечення нею вищих навчальних закладів. Підготовка та забезпечення вищих навчальних закладів навчально-методичною документацією повинна відповідати змісту навчання, визначеному стандартами вищої освіти.

 

Розділ IV

 

УПРАВЛІННЯ У ГАЛУЗІ ВИЩОЇ ОСВІТИ

 

     Стаття 16. Система вищої освіти

 

     Систему вищої освіти складають:

 

     вищі навчальні заклади всіх форм власності;

 

     інші юридичні особи, що надають освітні послуги у галузі вищої освіти;

 

     органи, які здійснюють управління у галузі вищої освіти.

 

     Стаття 17. Управління у галузі вищої освіти

 

     Кабінет Міністрів України через систему органів виконавчої влади:

 

     забезпечує проведення державної політики у сфері освіти; { Абзац другий частини першої статті 17 в редакції Закону N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 }

 

     забезпечує розроблення і виконання відповідних загальнодержавних та інших програм; { Абзац третій частини першої статті 17 із змінами, внесеними згідно із Законом N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 }

 

     у межах своїх повноважень видає нормативно-правові акти з питань вищої освіти;

 

     здійснює контроль за додержанням законодавства у сфері вищої освіти органами виконавчої влади, їх посадовими особами. { Абзац п’ятий частини першої статті 17 в редакції Закону N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 }

 

     Управління у галузі вищої освіти у межах їх компетенції здійснюється:

 

     центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти;

 

     центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері освіти; { Частину другу статті 17 доповнено новим абзацом згідно із Законом N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 }

 

     іншими центральними органами виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади;

 

 

{ Абзац п’ятий частини другої статті 17 виключено на підставі Закону N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 }

 

 

     органами влади Автономної Республіки Крим;

 

     органами місцевого самоврядування;

 

     власниками вищих навчальних закладів;

 

     органами громадського самоврядування.

 

     Стаття 18. Повноваження центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері освіти, інших центральних органів виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади

 

{ Назва статті 18 в редакції Закону N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 }

 

     1. Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти:

 

     здійснює аналітично-прогностичну діяльність у галузі вищої освіти, визначає тенденції її розвитку, вплив демографічної, етнічної, соціально-економічної ситуації, інфраструктури виробничої та невиробничої сфер, ринку праці на стан вищої освіти, формує напрями взаємодії з іншими ланками освіти, стратегічні напрями розвитку вищої освіти відповідно до науково-технічного прогресу та інших факторів, узагальнює світовий і вітчизняний досвід розвитку вищої освіти;

 

     розробляє програми розвитку вищої освіти, стандарти вищої освіти;

 

     визначає нормативи матеріально-технічного, фінансового забезпечення вищих навчальних закладів;

 

     здійснює міжнародне співробітництво з питань, що належать до його компетенції;

 

     формує і розміщує державне замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою;

 

     затверджує умови прийому на навчання до вищих навчальних закладів;

 

     формує мережу спеціалізованих вчених рад та здійснює нормативне та методичне забезпечення засад їх діяльності;

 

     розробляє і затверджує вимоги до рівня наукової кваліфікації здобувачів наукових ступенів, вченого звання старшого наукового співробітника та встановлює критерії атестації наукових кадрів вищої кваліфікації;

 

     забезпечує єдність вимог до рівня наукової кваліфікації осіб, які здобувають відповідно науковий ступінь кандидата або доктора наук чи вчене звання старшого наукового співробітника;

 

     формує мережу експертних рад;

 

     здійснює інші повноваження, визначені законом та покладені на нього актами Президента України.

{ Частина перша статті 18 в редакції Закону N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 }

 

     2. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері освіти:

 

     здійснює навчально-методичне керівництво, контроль за дотриманням вимог стандартів вищої освіти, державне інспектування;

 

     здійснює ліцензування та акредитацію вищих навчальних закладів незалежно від форм власності та підпорядкування, видає їм ліцензії, сертифікати;

 

     здійснює встановлення відповідності документів про вищу освіту та вчені звання;

 

     сприяє працевлаштуванню випускників вищих навчальних закладів;

 

     затверджує статути підпорядкованих йому вищих навчальних закладів та вищих навчальних закладів приватної форми власності;

 

     погоджує статути вищих навчальних закладів державної форми власності, підпорядкованих іншим центральним органам виконавчої влади, вищих навчальних закладів, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим, та вищих навчальних закладів комунальної форми власності;

 

     організовує вибори, затверджує та звільняє з посад керівників підпорядкованих йому вищих навчальних закладів;

 

     погоджує затвердження на посаду керівників вищих навчальних закладів комунальної і приватної форм власності;

 

     організовує атестацію педагогічних і науково-педагогічних працівників щодо присвоєння їм кваліфікаційних категорій, педагогічних та вчених звань;

 

     проводить експертизу дисертацій для здобуття наукових ступенів та атестаційних справ для присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника;

 

     затверджує рішення спеціалізованих вчених рад про присудження наукових ступенів і рішення вчених (наукових, науково-технічних, технічних) рад про присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, а також скасовує їх у разі невиконання державних вимог при атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації;

 

     вирішує в установленому порядку питання переатестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, позбавлення наукових ступенів, вченого звання старшого наукового співробітника, оформлення й видачі дипломів і атестатів, а також розглядає апеляції;

 

     вирішує в установленому порядку питання взаємовизнання документів про присудження наукових ступенів та присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника;

 

     разом з іншими центральними органами виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, органами влади Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади комунальної форми власності, реалізує державну політику у галузі вищої освіти і здійснює контроль за втіленням державної політики у галузі вищої освіти, дотриманням нормативно-правових актів про вищу освіту в усіх вищих навчальних закладах незалежно від форми власності і підпорядкування;

 

     здійснює інші повноваження, визначені законом та покладені на нього актами Президента України.

{ Частина друга статті 18 в редакції Закону N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 }

 

     3. Інші центральні органи виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, спільно із центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері освіти:

 

     беруть участь у здійсненні державної політики у галузі вищої освіти, науки, професійної підготовки кадрів;

 

     беруть участь у здійсненні ліцензування та акредитації підпорядкованих їм вищих навчальних закладів; { Абзац третій частини третьої статті 18 із змінами, внесеними згідно із Законом N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 }

 

     сприяють працевлаштуванню випускників підпорядкованих їм вищих навчальних закладів;

 

     здійснюють контрольні функції за дотриманням вимог щодо якості вищої освіти;

 

     організовують вибори, затверджують та звільняють з посади керівників вищих навчальних закладів;

 

     затверджують за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері освіти, статути підпорядкованих їм вищих навчальних закладів;

 

     здійснюють інші повноваження, передбачені законом.

{ Частина третя статті 18 із змінами, внесеними згідно із Законом N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 }

 

     4. Акти центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти, прийняті у межах його повноважень, є обов'язковими для інших центральних органів виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, вищих навчальних закладів незалежно від форм власності.

 

     Стаття 19. Державний нагляд (контроль) у галузі вищої освіти

 

     1. Державний нагляд (контроль) у галузі вищої освіти здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері освіти, та місцевими органами управління освітою.

 

     2. Повноваження центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері освіти, визначаються Законом України "Про освіту" ( 1060-12 ).

{ Стаття 19 в редакції Закону N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 }

 

Стаття 20. Повноваження органів влади Автономної

 Республіки Крим та органів місцевого

 самоврядування, які мають у своєму

 підпорядкуванні вищі навчальні заклади

 

     Органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, в межах своєї компетенції:

 

     забезпечують виконання державних програм у галузі вищої освіти;

 

     вивчають потребу у фахівцях на місцях і вносять центральним органам виконавчої влади, що забезпечують формування державної політики у сферах трудових відносин, економічного і соціального розвитку, освіти, та іншим центральним органам виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, пропозиції щодо обсягів державного замовлення на підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації фахівців; { Абзац третій статті 20 із змінами, внесеними згідно із Законом N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 }

 

     подають до центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти пропозиції щодо формування мережі вищих навчальних закладів;

 

     затверджують за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері освіти, статути підпорядкованих їм вищих навчальних закладів; { Абзац п’ятий статті 20 із змінами, внесеними згідно із Законом N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 }

 

     сприяють працевлаштуванню випускників підпорядкованих їм вищих навчальних закладів, їх соціальному захисту;

 

     залучають у порядку, передбаченому законом, підприємства, установи, організації (за їх згодою) до вирішення проблем розвитку вищої освіти.

 

Стаття 21. Повноваження власника (власників) вищого навчального закладу

 

     1. Повноваження власника (власників) щодо управління вищим навчальним закладом визначаються в межах законів статутом вищого навчального закладу. Власник (власники) вищого навчального закладу:

 

     розробляє статут вищого навчального закладу;

 

     організовує ліцензування вищого навчального закладу;

 

     призначає керівника вищого навчального закладу на умовах контракту відповідно до цього Закону;

 

     здійснює контроль за фінансово-господарською діяльністю вищого навчального закладу;

 

     здійснює контроль за дотриманням умов, передбачених рішенням про заснування вищого навчального закладу;

 

     приймає рішення про реорганізацію або ліквідацію вищого навчального закладу;

 

     здійснює інші повноваження, передбачені законом.

 

     2. Власник (власники) здійснює (здійснюють) права, передбачені частиною першою цієї статті, щодо управління вищим навчальним закладом безпосередньо або через уповноважений ним орган (особу).

 

     Власник (власники) або уповноважений ним (ними) орган (особа) може делегувати свої повноваження керівникові або вищому колегіальному органу громадського самоврядування вищого навчального закладу.

 

Розділ V

 

ВИЩІ НАВЧАЛЬНІ ЗАКЛАДИ

 

Стаття 22. Мета і головні завдання діяльності вищого

 навчального закладу

 

     1. Основною метою діяльності вищого навчального закладу є забезпечення умов, необхідних для отримання особою вищої освіти, підготовка фахівців для потреб України.

 

     2. Головними завданнями вищого навчального закладу є:

 

     здійснення освітньої діяльності певного напряму, яка забезпечує підготовку фахівців відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів і відповідає стандартам вищої освіти;

 

     здійснення наукової і науково-технічної (для вищих навчальних закладів третього і четвертого рівнів акредитації), творчої, мистецької, культурно-виховної, спортивної та оздоровчої діяльності;

 

     забезпечення виконання державного замовлення та угод на підготовку фахівців з вищою освітою;

 

     здійснення підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів та їх атестація в акредитованих вищих навчальних закладах третього та четвертого рівнів акредитації;

 

     вивчення попиту на окремі спеціальності на ринку праці і сприяння працевлаштуванню випускників;

 

     забезпечення культурного і духовного розвитку особистості, виховання осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах, в дусі українського патріотизму і поваги до Конституції України ( 254к/96-ВР );

 

     підвищення освітньо-культурного рівня громадян.

 

     Стаття 23. Правовий статус вищого навчального закладу

 

     1. Вищий навчальний заклад є юридичною особою, має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і мати обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді.

 

     2. Вищий навчальний заклад згідно із законом може виступати засновником (співзасновником) інших юридичних осіб, що здійснюють свою діяльність відповідно до напрямів навчально-науково-виробничої діяльності вищого навчального закладу.

 

     3. Акредитовані вищі навчальні заклади у встановленому порядку можуть створювати навчальні та навчально-науково-виробничі комплекси, які є добровільними об'єднаннями. Всі учасники комплексу зберігають статус юридичних осіб.

 

     4. У вищих навчальних закладах державної і комунальної форм власності кількість студентів, прийнятих на перший курс на навчання за державним замовленням, повинна становити не менше ніж 51 відсоток від загальної кількості студентів, прийнятих на навчання на перший курс.

 

     Стаття 24. Рівні акредитації вищих навчальних закладів

 

     Встановлюються такі рівні акредитації вищих навчальних закладів:

 

     вищий навчальний заклад першого рівня акредитації - вищий навчальний заклад, у якому здійснюється підготовка фахівців за спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста;

 

     вищий навчальний заклад другого рівня акредитації - вищий навчальний заклад, у якому здійснюється підготовка фахівців за спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста та за напрямами підготовки освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра;

 

     вищий навчальний заклад третього рівня акредитації - вищий навчальний заклад, у якому здійснюється підготовка фахівців за напрямами освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра, спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста, а також за окремими спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня магістра;

 

     вищий навчальний заклад четвертого рівня акредитації - вищий навчальний заклад, у якому здійснюється підготовка фахівців за напрямами освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра, спеціальностями освітньо-кваліфікаційних рівнів спеціаліста, магістра.

 

     Стаття 25. Типи вищих навчальних закладів

 

     Відповідно до існуючих напрямів освітньої діяльності в Україні діють вищі навчальні заклади таких типів:

 

     1) університет - багатопрофільний вищий навчальний заклад четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації широкого спектра природничих, гуманітарних, технічних, економічних та інших напрямів науки, техніки, культури і мистецтв, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром, має розвинуту інфраструктуру навчальних, наукових і науково-виробничих підрозділів, відповідний рівень кадрового і матеріально-технічного забезпечення, сприяє поширенню наукових знань та здійснює культурно-просвітницьку діяльність.

 

     Можуть створюватися класичні та профільні (технічні, технологічні, економічні, педагогічні, медичні, аграрні, мистецькі, культурологічні тощо) університети;

 

     2) академія - вищий навчальний заклад четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром у сфері своєї діяльності і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

 

     3) інститут - вищий навчальний заклад третього або четвертого рівня акредитації або структурний підрозділ університету, академії, який провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва, проводить наукову, науково-методичну та науково-виробничу діяльність і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

 

     4) консерваторія (музична академія) - вищий навчальний заклад третього або четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у галузі культури і мистецтва - музичних виконавців, композиторів, музикознавців, викладачів музичних дисциплін, проводить наукові дослідження, є провідним центром у сфері своєї діяльності і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

 

     5) коледж - вищий навчальний заклад другого рівня акредитації або структурний підрозділ вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у споріднених напрямах підготовки (якщо є структурним підрозділом вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації або входить до навчального чи навчально-науково-виробничого комплексу) або за кількома спорідненими спеціальностями і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

 

     6) технікум (училище) - вищий навчальний заклад першого рівня акредитації або структурний підрозділ вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації за кількома спорідненими спеціальностями, і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення.

 

     Стаття 26. Національний вищий навчальний заклад

 

     Державному вищому навчальному закладу четвертого рівня акредитації відповідно до законодавства може бути надано статус національного.

 

     Національному вищому навчальному закладу за рішенням Кабінету Міністрів України може бути надано повноваження:

 

     укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення для потреб вищого навчального закладу;

 

     приймати рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ, організацій, структурних підрозділів вищого навчального закладу;

 

     вносити пропозиції щодо передачі об'єктів вищого навчального закладу до сфери управління інших органів, уповноважених управляти державним майном, у комунальну власність та передачі об'єктів комунальної власності у державну власність і віднесення їх до майна вищого навчального закладу;

 

     виступати орендодавцем нерухомого майна, що належить вищому навчальному закладу;

 

     встановлювати і присвоювати вчені звання доцента чи професора вищого навчального закладу;

 

     визначати та встановлювати власні форми морального та матеріального заохочення працівників вищого навчального закладу.

 

     У своїй діяльності національний вищий навчальний заклад керується цим Законом.

 

     Стаття 27. Створення, реорганізація та ліквідація вищого навчального закладу

 

     1. Створення, реорганізація та ліквідація вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації державної форми власності здійснюється Кабінетом Міністрів України.

 

     Створення, реорганізація та ліквідація вищих навчальних закладів першого і другого рівнів акредитації державної форми власності здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері освіти, та іншими центральними органами виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади. { Абзац другий частини першої статті 27 із змінами, внесеними згідно із Законом N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 }

 

     Створення, реорганізація та ліквідація вищих навчальних закладів, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим, здійснюється органами влади Автономної Республіки Крим.

 

     Створення, реорганізація та ліквідація вищих навчальних закладів комунальної форми власності здійснюється органами місцевого самоврядування.

 

     Створення, реорганізація та ліквідація вищих навчальних закладів приватної форми власності здійснюється їх власником (власниками).

 

     2. Вищі навчальні заклади четвертого рівня акредитації відповідно до законодавства іноземних держав та за згодою центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти, можуть створювати за кордоном свої структурні підрозділи.

 

     Вищі навчальні заклади іноземних держав можуть з дозволу центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти, створювати свої структурні підрозділи на території України.

 

     Створення в Україні вищих навчальних закладів за участю іноземних фізичних та юридичних осіб здійснюється відповідно до міжнародних угод, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

 

     3. Мережа вищих навчальних закладів державної і комунальної форм власності визначається Кабінетом Міністрів України відповідно до соціально-економічних та культурно-освітніх потреб у них.

 

     4. Вищий навчальний заклад діє на підставі власного статуту.

 

     Статут вищого навчального закладу має містити:

 

     повну назву, юридичну адресу, дату прийняття рішення про створення;

 

     права та обов'язки власника (власників);

 

     обсяг цивільної правоздатності вищого навчального закладу;

 

     обсяг основних засобів (розмір статутного фонду), наданих власником (власниками);

 

     порядок утворення, діяльності та повноваження органів управління вищим навчальним закладом, права та обов'язки керівника;

 

     порядок обрання представників до органів громадського самоврядування;

 

     джерела надходження та порядок використання коштів та іншого майна вищого навчального закладу;

 

     порядок звітності, контролю за здійсненням фінансово-господарської діяльності;

 

     концепцію освітньої діяльності;

 

     порядок внесення змін до статуту вищого навчального закладу;

 

     порядок реорганізації та ліквідації вищого навчального закладу.

 

     Стаття 28. Ліцензування освітньої діяльності, акредитація напрямів, спеціальностей та вищих навчальних закладів

 

     1. Освітня діяльність на території України здійснюється вищими навчальними закладами на підставі ліцензій, які видаються у порядку ( 1019-2007-п ), встановленому Кабінетом Міністрів України.

 

     У ліцензіях на освітню діяльність зазначаються назва напряму, спеціальності, освітньо-кваліфікаційний рівень та обсяги підготовки, термін дії ліцензії, а також юридична адреса вищого навчального закладу, його відокремлені структурні підрозділи (філії) та їх юридичні адреси.

 

     Ліцензування освітньої діяльності вищих навчальних закладів здійснюється перед початком підготовки фахівців за напрямом, спеціальністю центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері освіти, шляхом проведення ліцензійної експертизи. { Абзац третій частини першої статті 28 із змінами, внесеними згідно із Законом N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 }

 

     Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері освіти, на підставі заяви вищого навчального закладу про проведення ліцензійної експертизи у двомісячний термін приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі. { Абзац четвертий частини першої статті 28 із змінами, внесеними згідно із Законом N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 }

 

     Обов'язковою умовою видачі ліцензії вищим навчальним закладам є наявність у них необхідної матеріально-технічної, науково-методичної та інформаційної бази, бібліотеки, науково-педагогічних кадрів за нормативами, що встановлюються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері освіти. { Абзац п’ятий частини першої статті 28 із змінами, внесеними згідно із Законом N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 }

 

     Вищому навчальному закладу, що успішно пройшов ліцензійну експертизу, видається ліцензія на освітню діяльність, як правило, на термін завершення циклу підготовки фахівців за напрямом, спеціальністю, але не менше ніж на три роки. Продовження терміну дії ліцензії здійснюється у порядку, встановленому для її одержання. З дня прийняття рішення про ліквідацію вищого навчального закладу видана ліцензія втрачає чинність.

 

     Вищі навчальні заклади, що мають ліцензії, вносяться центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти, до Державного реєстру вищих навчальних закладів.

 

     2. За результатами акредитації напрямів, спеціальностей та вищих навчальних закладів видаються сертифікати у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

 

     У сертифікаті про акредитацію напряму або спеціальності (або у додатку до нього) зазначаються назва напряму або спеціальності, освітньо-кваліфікаційний рівень та обсяги підготовки, термін дії сертифіката, а також юридична адреса вищого навчального закладу, його відокремлені структурні підрозділи (філії) та їх юридичні адреси.

 

     У сертифікаті про акредитацію вищого навчального закладу (або в додатку до нього) зазначаються назва вищого навчального закладу, рівень акредитації та термін дії сертифіката, а також юридична адреса вищого навчального закладу, його відокремлені структурні підрозділи (філії) та їх юридичні адреси.

 

     Акредитація напряму, спеціальності та вищого навчального закладу здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері освіти, шляхом проведення акредитаційної експертизи. { Абзац четвертий частини другої статті 28 із змінами, внесеними згідно із Законом N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 }

 

     Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері освіти, на підставі заяви вищого навчального закладу про проведення акредитаційної експертизи приймає рішення про видачу сертифіката про акредитацію напряму, спеціальності та вищого навчального закладу чи про відмову у його видачі. { Абзац п'ятий частини другої статті 28 із змінами, внесеними згідно із Законом N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 }

 

     Вищі навчальні заклади, що успішно пройшли акредитаційну експертизу, отримують сертифікат про акредитацію напряму, спеціальності або вищого навчального закладу, термін дії якого не може перевищувати 10 років. Продовження терміну дії сертифіката здійснюється у порядку, встановленому для його одержання. З дня прийняття рішення про ліквідацію вищого навчального закладу виданий сертифікат втрачає чинність.

 

     3. Форми ліцензій на освітню діяльність та сертифікатів про акредитацію напрямів, спеціальностей та вищих навчальних закладів, порядок їх оформлення, переоформлення, видачі, зберігання та обліку затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти.

 

     4. Ліцензії на освітню діяльність та сертифікати про акредитацію напрямів, спеціальностей та вищих навчальних закладів можуть бути анульовані відповідно до закону.

 

     Рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері освіти, з питань ліцензування та акредитації можуть бути оскаржені до суду. { Абзац другий частини четвертої статті 28 із змінами, внесеними згідно із Законом N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 }

 

     Стаття 29. Принципи управління вищим навчальним закладом

 

     1. Управління вищим навчальним закладом здійснюється на основі принципів:

 

     автономії та самоврядування;

 

     розмежування прав, повноважень та відповідальності власника (власників), органів управління вищою освітою, керівництва вищого навчального закладу та його структурних підрозділів;

 

     поєднання колегіальних та єдиноначальних засад;

 

     незалежності від політичних партій, громадських та релігійних організацій.

 

     2. Автономія та самоврядування вищого навчального закладу реалізуються відповідно до законодавства і передбачають право:

 

     самостійно визначати форми навчання, форми та види організації навчального процесу;

 

     приймати на роботу педагогічних, науково-педагогічних та інших працівників;

 

     надавати додаткові освітні послуги;

 

     самостійно розробляти та запроваджувати власні програми наукової і науково-виробничої діяльності;

 

     створювати у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, інститути, коледжі, технікуми, факультети, відділення, філії, навчальні, методичні, наукові, науково-дослідні центри та лабораторії, конструкторські та конструкторсько-технологічні бюро, територіально відокремлені та інші структурні підрозділи;

 

     здійснювати видавничу діяльність, розвивати власну поліграфічну базу;

 

     на підставі відповідних угод провадити спільну діяльність з іншими вищими навчальними закладами, підприємствами, установами та організаціями;

 

     брати участь у роботі міжнародних організацій;

 

     запроваджувати власну символіку та атрибутику;

 

     звертатися з ініціативою до органів управління вищою освітою про внесення змін до чинних або розроблення нових нормативно-правових актів у галузі вищої освіти, а також брати участь у роботі над проектами щодо їх удосконалення;

 

     користуватися земельними ділянками в порядку, встановленому Земельним кодексом України.

 

     Стаття 30. Структурні підрозділи вищого навчального закладу

 

     1. Структурні підрозділи вищого навчального закладу створюються відповідно до законодавства. Структурні підрозділи можуть мати окремі права юридичної особи.

 

     2. Структурними підрозділами вищого навчального закладу третього і четвертого рівнів акредитації є кафедри, факультети, інститути, філії, бібліотека тощо.

 

     Кафедра - базовий структурний підрозділ вищого навчального закладу (його філій, інститутів, факультетів), що проводить навчально-виховну і методичну діяльність з однієї або кількох споріднених спеціальностей, спеціалізацій чи навчальних дисциплін і здійснює наукову, науково-дослідну та науково-технічну діяльність за певним напрямом. Кафедра створюється рішенням Вченої ради вищого навчального закладу за умови, якщо до її складу входить не менше ніж п'ять науково-педагогічних працівників, для яких кафедра є основним місцем роботи, і не менше ніж три з яких мають науковий ступінь або вчене звання.

 

     Керівництво кафедрою здійснює завідуючий кафедрою, який обирається на цю посаду за конкурсом Вченою радою вищого навчального закладу строком на п'ять років (для національного вищого навчального закладу - строком на сім років). Із завідуючим кафедрою укладається контракт.

 

     Факультет - основний організаційний і навчально-науковий структурний підрозділ вищого навчального закладу третього та четвертого рівнів акредитації, що об'єднує відповідні кафедри і лабораторії. Факультет створюється рішенням Вченої ради вищого навчального закладу за умови, якщо до його складу входить не менше ніж три кафедри і на ньому навчається не менше ніж 200 студентів денної (очної) форми навчання.

 

     Рішення про створення факультету поза місцем розташування вищого навчального закладу державної форми власності приймається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти, іншими центральними органами виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади.

 

     3. Структурними підрозділами вищого навчального закладу першого та другого рівнів акредитації є відділення і предметні (циклові) комісії.

 

     Відділення - структурний підрозділ, що об'єднує навчальні групи з однієї або кількох спеціальностей, методичні, навчально-виробничі та інші підрозділи. Відділення створюється рішенням керівника вищого навчального закладу, якщо на ньому навчається не менше ніж 150 студентів.

 

     Предметна (циклова) комісія - структурний навчально-методичний підрозділ, що проводить виховну, навчальну та методичну роботу з однієї або кількох споріднених навчальних дисциплін. Предметна (циклова) комісія створюється рішенням керівника вищого навчального закладу за умови, якщо до її складу входить не менше ніж три педагогічних працівники.

 

     4. Філія - відокремлений структурний підрозділ, що створюється з метою забезпечення потреб у фахівцях місцевого ринку праці та наближення місця навчання студентів до їх місця проживання.

 

     Філію очолює директор, який призначається у порядку, встановленому статутом вищого навчального закладу.

 

     5. Структурними підрозділами вищого навчального закладу четвертого рівня акредитації можуть бути наукові, навчально-наукові, науково-дослідні та науково-виробничі інститути. Керівництво інститутом здійснює директор, який обирається на посаду за конкурсом строком на п'ять років.

 

     Можуть створюватися:

 

     навчально-науково-виробничі центри (комплекси, інститути), що об'єднують споріднені факультети, коледжі, технікуми, наукові, науково-дослідні, науково-виробничі й проектні інститути, дослідні станції, кафедри, наукові лабораторії, конструкторські бюро, навчально-дослідні господарства, навчально-виробничі комбінати, експериментальні заводи, фабрики, фірми, клінічні бази установ медичної освіти, полігони, технопарки, інші підрозділи;

 

     навчально-наукові центри (комплекси, інститути), що об'єднують споріднені факультети, кафедри, наукові лабораторії, центри, інші підрозділи, що забезпечують підготовку фахівців з певних спеціальностей (напрямів підготовки) та проводять наукові дослідження з певного напряму;

 

     науково-дослідні центри (комплекси, інститути), що об'єднують споріднені наукові лабораторії, центри, інші підрозділи за певним напрямом науково-дослідної роботи.

 

     6. Вищий навчальний заклад повинен мати у своєму складі бібліотеку, яку очолює директор (завідуючий).

 

     Директор бібліотеки вищого навчального закладу третього і четвертого рівнів акредитації обирається Вченою радою вищого навчального закладу строком на п'ять років (для національного вищого навчального закладу - строком на сім років).

 

     7. Вищий навчальний заклад може мати у своєму складі підготовчі відділення (підрозділи), підрозділи перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів, лабораторії, навчально-методичні кабінети, комп'ютерні та інформаційні центри, навчально-виробничі та творчі майстерні, навчально-дослідні господарства, виробничі структури, видавництва, спортивні комплекси, заклади культурно-побутового призначення та інші підрозділи, діяльність яких не заборонена законодавством.

 

     Стаття 31. Забезпечення державою діяльності вищих навчальних закладів

 

     Держава в особі відповідних органів державної влади забезпечує діяльність вищих навчальних закладів шляхом:

 

     визначення перспектив та напрямів розвитку вищої освіти;

 

     створення нормативно-правової бази їх діяльності;

 

     затвердження державного та галузевих стандартів вищої освіти;

 

     здійснення ліцензування освітньої діяльності та акредитації напрямів, спеціальностей та вищих навчальних закладів;

 

     надання законами особам, які навчаються у вищих навчальних закладах, а також педагогічним, науково-педагогічним та іншим категоріям працівників акредитованого вищого навчального закладу, гарантій;

 

     встановлення для педагогічних і науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів посадових окладів, а також додаткових доплат, диференційованих відповідно до їх наукових ступенів, вчених і педагогічних звань, кваліфікаційних категорій та стажу роботи;

 

     визначення обсягів фінансування вищих навчальних закладів з Державного бюджету України, встановлення нормативів матеріально-технічного, фінансового та іншого забезпечення вищих навчальних закладів однакових для вищих навчальних закладів одного статусу (в тому числі статусу національного), рівня акредитації та типу;

 

     охорони здоров'я працівників та осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах.

 

Розділ VI

 

УПРАВЛІННЯ ВИЩИМ НАВЧАЛЬНИМ ЗАКЛАДОМ

 

     Стаття 32. Керівник вищого навчального закладу

 

     1. Безпосереднє управління діяльністю вищого навчального закладу здійснює його керівник - ректор (президент), начальник, директор тощо.

 

     2. Керівник вищого навчального закладу в межах наданих йому повноважень:

 

     вирішує питання діяльності вищого навчального закладу, затверджує його структуру і штатний розпис;

 

     видає накази і розпорядження, обов'язкові для виконання всіма працівниками і структурними підрозділами вищого навчального закладу;

 

     представляє вищий навчальний заклад у державних та інших органах, відповідає за результати його діяльності перед органом управління, у підпорядкуванні якого перебуває вищий навчальний заклад;

 

     є розпорядником майна і коштів;

 

     виконує кошторис, укладає угоди, дає доручення; { Абзац шостий частини другої статті 32 із змінами, внесеними згідно із Законом N 107-VI ( 107-17 ) від 28.12.2007 - зміну визнано неконституційною згідно з Рішенням Конституційного Суду N 10-рп/2008 ( v010p710-08 ) від 22.05.2008 }

{ Щодо дії абзацу шостого частини другої статті 32 додатково див. Закон N 489-V ( 489-16 ) від 19.12.2006 }

 

     приймає на роботу та звільняє з роботи працівників;

 

     забезпечує охорону праці, дотримання законності та порядку;

 

     визначає функціональні обов'язки працівників;

 

     формує контингент осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі;

 

     відраховує та поновлює на навчання осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі, за погодженням з органами студентського самоврядування; { Абзац одинадцятий частини другої статті 32 із змінами, внесеними згідно із Законом N 1798-VI ( 1798-17 ) від 19.01.2010 }

 

     контролює виконання навчальних планів і програм;

 

     контролює дотримання всіма підрозділами штатно-фінансової дисципліни;

 

     забезпечує дотримання службової та державної таємниці;

 

     здійснює контроль за якістю роботи викладачів, організацією навчально-виховної та культурно-масової роботи, станом фізичного виховання і здоров'я, організовує побутове обслуговування учасників навчально-виховного процесу та інших працівників вищого навчального закладу;

 

     разом із профспілковими організаціями подає на затвердження вищому колегіальному органу громадського самоврядування вищого навчального закладу правила внутрішнього розпорядку та колективний договір і після затвердження підписує його.

 

     Керівник вищого навчального закладу відповідає за провадження освітньої діяльності у вищому навчальному закладі, за результати фінансово-господарської діяльності, стан і збереження будівель та іншого майна.

 

     Для вирішення основних питань діяльності відповідно до статуту керівник вищого навчального закладу створює робочі та дорадчі органи, а також визначає їх повноваження.

 

     Керівник вищого навчального закладу щорічно звітує перед власником (власниками) або уповноваженим ним (ними) органом (особою) та вищим колегіальним органом громадського самоврядування вищого навчального закладу.

 

     Керівник вищого навчального закладу відповідно до статуту може делегувати частину своїх повноважень своїм заступникам та керівникам структурних підрозділів.

 

     3. При виході на пенсію з посади керівника вищого навчального закладу керівник, який пропрацював на цій посаді не менше двох термінів підряд, може бути призначений на посаду почесного ректора (президента), начальника, директора тощо вищого навчального закладу із виплатою грошового утримання за рахунок навчального закладу в розмірі заробітної плати, яку він отримував перед виходом на пенсію.

 

     Призначення почесного ректора (президента), начальника, директора тощо вищого навчального закладу здійснюється у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Умови призначення та виплати грошового утримання визначаються у статуті вищого навчального закладу.

 

     Стаття 33. Керівник факультету, відділення

 

     1. Керівництво факультетом здійснює декан. Декан факультету може делегувати частину своїх повноважень своїм заступникам.

 

     Декан видає розпорядження, що стосуються діяльності факультету. Розпорядження декана є обов'язковими для виконання всіма працівниками факультету і можуть бути скасовані керівником вищого навчального закладу. Керівник вищого навчального закладу відміняє розпорядження декана, які суперечать закону, статутові вищого навчального закладу чи завдають шкоди інтересам вищого навчального закладу.

 

     2. Керівництво відділенням здійснює завідуючий. Завідуючий відділенням призначається на посаду керівником вищого навчального закладу з числа педагогічних працівників, які мають повну вищу освіту і досвід навчально-методичної роботи.

 

     Завідуючий відділенням забезпечує організацію навчально-виховного процесу, виконання навчальних планів і програм, здійснює контроль за якістю викладання навчальних предметів, навчально-методичною діяльністю викладачів.

 

     Стаття 34. Вчені ради

 

     1. Вчена рада вищого навчального закладу є колегіальним органом вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації і утворюється строком до п'яти років (для національного вищого навчального закладу - строком до семи років).

 

     До компетенції Вченої ради вищого навчального закладу належать:

 

     подання до вищого колегіального органу громадського самоврядування проекту статуту, а також змін і доповнень до нього;

 

     ухвалення фінансових плану і звіту вищого навчального закладу;

 

     подання пропозицій керівнику вищого навчального закладу щодо призначення та звільнення з посади директора бібліотеки, а також призначення та звільнення з посади проректорів (заступників керівника), директорів інститутів та головного бухгалтера;

 

     обрання на посаду таємним голосуванням завідуючих кафедрами і професорів;

 

     ухвалення навчальних програм та навчальних планів;

 

     ухвалення рішень з питань організації навчально-виховного процесу;

 

     ухвалення основних напрямів наукових досліджень;

 

     оцінка науково-педагогічної діяльності структурних підрозділів;

 

     приймає рішення щодо кандидатур для присвоєння вчених звань доцента, професора, старшого наукового співробітника.

 

     Вчена рада вищого навчального закладу розглядає й інші питання діяльності вищого навчального закладу відповідно до статуту вищого навчального закладу.

 

     Вчену раду вищого навчального закладу очолює її голова - керівник вищого навчального закладу. До складу Вченої ради вищого навчального закладу входять за посадами заступники керівника вищого навчального закладу, декани факультетів, директори інститутів, учений секретар, завідувач бібліотеки, головний бухгалтер, керівники органів самоврядування вищого навчального закладу, а також виборні представники, які представляють науково-педагогічних працівників і обираються з числа завідувачів кафедр, професорів, докторів наук; виборні представники, які представляють інших працівників вищого навчального закладу і які працюють у ньому на постійній основі, керівники органів студентського самоврядування вищого навчального закладу відповідно до квот, визначених у статуті вищого навчального закладу. При цьому не менш як 75 відсотків загальної чисельності її складу мають становити науково-педагогічні працівники вищого навчального закладу і не менш як 10 відсотків - виборні представники з числа осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі. { Абзац тринадцятий частини першої статті 34 в редакції Закону N 1798-VI ( 1798-17 ) від 19.01.2010 }

 

     Виборні представники обираються вищим колегіальним органом громадського самоврядування вищого навчального закладу за поданням структурних підрозділів, у яких вони працюють, а виборні представники з числа осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі, - вищим органом студентського самоврядування вищого навчального закладу. { Абзац чотирнадцятий частини першої статті 34 в редакції Закону N 1798-VI ( 1798-17 ) від 19.01.2010 }

 

     Рішення Вченої ради вищого навчального закладу вводяться в дію рішеннями керівника вищого навчального закладу.

 

     2. Вчена рада факультету є колегіальним органом факультету вищого навчального закладу третього і четвертого рівнів акредитації.

 

     Вчену раду факультету очолює її голова - декан факультету. До складу Вченої ради факультету входять за посадами заступники декана, завідувачі кафедр, керівники органів самоврядування факультету, керівники органів студентського самоврядування факультету, а також виборні представники, які представляють науково-педагогічних працівників і обираються з числа професорів, докторів наук, виборні представники, які представляють інших працівників факультету і працюють у ньому на постійній основі, виборні представники з числа осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі, відповідно до квот, визначених у статуті вищого навчального закладу. При цьому не менш як 75 відсотків загальної чисельності складу Вченої ради факультету мають становити науково-педагогічні працівники факультету і не менш як 10 відсотків - виборні представники з числа осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі. { Абзац другий частини другої статті 34 в редакції Закону N 1798-VI ( 1798-17 ) від 19.01.2010 }

 

     Виборні представники обираються органом громадського самоврядування факультету за поданням структурних підрозділів, у яких вони працюють, а виборні представники з числа осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі, - вищим органом студентського самоврядування факультету. { Абзац третій частини другої статті 34 в редакції Закону N 1798-VI ( 1798-17 ) від 19.01.2010 }

 

     До компетенції вченої ради факультету належать:

 

     визначення загальних напрямів наукової діяльності факультету;

 

     обрання на посаду таємним голосуванням асистентів, викладачів, старших викладачів, доцентів, декана;

 

     ухвалення навчальних програм та навчальних планів;

 

     вирішення питань організації навчально-виховного процесу на факультеті;

 

     ухвалення фінансових плану і звіту факультету.

 

     Рішення вченої ради факультету вводяться в дію рішеннями декана факультету. Рішення вченої ради факультету може бути скасовано Вченою радою вищого навчального закладу.

 

     3. У вищому навчальному закладі третього або четвертого рівня акредитації можуть бути створені вчені ради інших структурних підрозділів. Їх повноваження визначаються керівником вищого навчального закладу.

 

     Стаття 35. Наглядова рада

 

     1. У національному вищому навчальному закладі в обов'язковому порядку створюється Наглядова рада.

 

     Наглядова рада розглядає шляхи перспективного розвитку вищого навчального закладу, надає допомогу його керівництву в реалізації державної політики у галузі вищої освіти і науки, здійснює громадський контроль за діяльністю керівництва вищого навчального закладу, забезпечує ефективну взаємодію вищого навчального закладу з органами державного управління, науковою громадськістю, суспільно-політичними та комерційними організаціями в інтересах розвитку вищої освіти.

 

     2. Склад Наглядової ради національного вищого навчального закладу затверджується центральним органом виконавчої влади, у підпорядкуванні якого він перебуває. Положення про Наглядову раду національного вищого навчального закладу затверджує голова Наглядової ради за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти. { Абзац перший частини другої статті 35 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3074-IV ( 3074-15 ) від 04.11.2005 }

 

     Термін повноваження Наглядової ради становить не менше ніж три роки, але не більше ніж п'ять років.

 

     3. Наглядова рада може бути створена також у вищому навчальному закладі третього або четвертого рівня акредитації за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти, або іншим центральним органом виконавчої влади, у підпорядкуванні якого знаходиться вищий навчальний заклад.

 

     Стаття 36. Робочі та дорадчі органи

 

     1. Для вирішення поточних питань діяльності вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації створюються робочі органи:

 

     ректорат;

 

     деканати;

 

     приймальна комісія.

 

     Положення про робочі органи затверджуються наказом керівника вищого навчального закладу відповідно до статуту вищого навчального закладу.

 

     2. Для вирішення поточних питань діяльності вищого навчального закладу першого або другого рівня акредитації створюються робочі органи:

 

     адміністративна рада;

 

     приймальна комісія.

 

     Дорадчим органом вищого навчального закладу першого або другого рівня акредитації є Педагогічна рада. Педагогічну раду очолює керівник вищого навчального закладу. До складу Педагогічної ради входять заступники директора, завідуючі відділеннями, завідуючий бібліотекою, голови предметних (циклових) комісій, педагогічні працівники, головний бухгалтер.

 

     Положення про робочі та дорадчі органи затверджуються наказом керівника вищого навчального закладу відповідно до статуту вищого навчального закладу.

 

     Стаття 37. Органи громадського самоврядування у вищих навчальних закладах

 

     1. Вищим колегіальним органом громадського самоврядування вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації є загальні збори (конференція) трудового колективу, включаючи виборних представників з числа осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі. { Абзац перший частини першої статті 37 із змінами, внесеними згідно із Законом N 1798-VI ( 1798-17 ) від 19.01.2010 }

 

     Порядок скликання вищого колегіального органу громадського самоврядування та його роботи визначається статутом вищого навчального закладу.

 

     У вищому колегіальному органі громадського самоврядування повинні бути представлені всі категорії працівників вищого навчального закладу, представники з числа осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі. При цьому не менш як 75 відсотків загальної чисельності делегатів (членів) виборного органу повинні становити науково-педагогічні працівники вищого навчального закладу, які працюють у цьому вищому навчальному закладі на постійній основі, і не менш як 10 відсотків - виборні представники з числа осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі. { Абзац третій частини першої статті 37 в редакції Закону N 1798-VI ( 1798-17 ) від 19.01.2010 }

 

     Вищий колегіальний орган громадського самоврядування скликається не рідше ніж один раз на рік.

 

     Вищий колегіальний орган громадського самоврядування:

 

     за поданням Вченої ради вищого навчального закладу приймає статут вищого навчального закладу, а також вносить зміни до нього;

 

     обирає претендента на посаду керівника вищого навчального закладу шляхом таємного голосування і подає свої пропозиції власнику (власникам) або уповноваженому ним (ними) органу (особі);

 

     щорічно заслуховує звіт керівника вищого навчального закладу та оцінює його діяльність;

 

     обирає комісію з трудових спорів відповідно до Кодексу законів про працю України;

 

     за мотивованим поданням Наглядової ради або Вченої ради вищого навчального закладу розглядає питання про дострокове припинення повноважень керівника вищого навчального закладу;

 

     затверджує правила внутрішнього розпорядку вищого навчального закладу;

 

     затверджує положення про органи студентського самоврядування;

 

     розглядає інші питання діяльності вищого навчального закладу.

 

     Органом громадського самоврядування факультету у вищому навчальному закладі третього або четвертого рівня акредитації є збори (конференція) трудового колективу факультету, включаючи виборних представників з числа осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі. { Абзац чотирнадцятий частини першої статті 37 із змінами, внесеними згідно із Законом N 1798-VI ( 1798-17 ) від 19.01.2010 }

 

     Порядок скликання органу громадського самоврядування факультету та його роботи визначається статутом вищого навчального закладу.

 

     В органі громадського самоврядування факультету повинні бути представлені всі категорії працівників факультету та виборні представники з числа осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі. При цьому не менш як 75 відсотків загальної чисельності делегатів (членів) виборного органу повинні становити науково-педагогічні працівники факультету і не менш як 10 відсотків - виборні представники з числа осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі. { Абзац шістнадцятий частини першої статті 37 в редакції Закону N 1798-VI ( 1798-17 ) від 19.01.2010 }

 

     Орган громадського самоврядування факультету скликається не рідше ніж один раз на рік.

 

     Орган громадського самоврядування факультету:

 

     дає оцінку діяльності керівника факультету;

 

     затверджує річний звіт про діяльність факультету;

 

     вносить пропозиції керівнику вищого навчального закладу про відкликання з посади керівника факультету;

 

     обирає виборних представників до вченої ради факультету;

 

     обирає кандидатури до вищого колегіального органу громадського самоврядування вищого навчального закладу;

 

     обирає кандидатури до Вченої ради вищого навчального закладу.

 

     2. Вищим колегіальним органом громадського самоврядування вищого навчального закладу першого або другого рівня акредитації є загальні збори (конференція) трудового колективу, включаючи виборних представників з числа осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі. { Абзац перший частини другої статті 37 із змінами, внесеними згідно із Законом N 1798-VI ( 1798-17 ) від 19.01.2010 }

 

     У вищому колегіальному органі громадського самоврядування вищого навчального закладу першого або другого рівня акредитації повинні бути представлені всі категорії працівників вищого навчального закладу та представники з числа осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі. При цьому не менш як 75 відсотків загальної чисельності делегатів (членів) виборного органу повинні становити педагогічні працівники вищого навчального закладу, які працюють у цьому вищому навчальному закладі на постійній основі, і не менш як 10 відсотків - виборні представники з числа осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі. { Частину другу статті 37 доповнено новим абзацом згідно із Законом N 1798-VI ( 1798-17 ) від 19.01.2010 }

Вищий колегіальний орган громадського самоврядування скликається не рідше ніж один раз на рік.

 

     Вищий колегіальний орган громадського самоврядування:

 

     приймає статут вищого навчального закладу, а також вносить зміни до нього;

 

     обирає претендентів на посаду керівника вищого навчального закладу;

 

     вносить подання власнику (власникам) про дострокове звільнення керівника вищого навчального закладу;

 

     щорічно заслуховує звіт керівника вищого навчального закладу та оцінює його діяльність;

 

     обирає виборних представників до складу конкурсної комісії під час обрання керівника вищого навчального закладу;

 

     обирає комісію із трудових спорів відповідно до Кодексу законів про працю України;

 

     затверджує правила внутрішнього розпорядку вищого навчального закладу;

 

     затверджує положення про органи студентського самоврядування;

 

     розглядає інші питання діяльності вищого навчального закладу.

 

     Стаття 38. Студентське самоврядування

 

     1. У вищих навчальних закладах та їх структурних підрозділах діє студентське самоврядування, яке є невід'ємною частиною громадського самоврядування відповідних навчальних закладів.

 

     У студентському самоврядуванні беруть участь особи, які навчаються у вищому навчальному закладі. Усі особи, які навчаються у вищому навчальному закладі, мають рівне право на участь у студентському самоврядуванні.

 

     Студентське самоврядування забезпечує захист прав та інтересів осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі, та їхню участь в управлінні вищим навчальним закладом.

 

     Студентське самоврядування здійснюється особами, які навчаються у вищому навчальному закладі, безпосередньо та через органи студентського самоврядування, що обираються шляхом таємного голосування.

 

     2. У своїй діяльності органи студентського самоврядування керуються законодавством, рішеннями центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти, та відповідного центрального органу виконавчої влади, в підпорядкуванні якого знаходиться вищий навчальний заклад, статутом вищого навчального закладу.

 

     3. Органи студентського самоврядування:

 

     приймають акти, що регламентують їхню організацію та діяльність;

 

     проводять організаційні, наукові, культурно-масові, спортивні, оздоровчі та інші заходи;

 

     сприяють працевлаштуванню осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі;

 

     розпоряджаються коштами та іншим майном, що знаходяться на їхньому балансі та банківських рахунках;

 

     виконують інші функції.

 

     За погодженням з органом студентського самоврядування у вищому навчальному закладі приймається рішення про:

 

     відрахування осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі, та їх поновлення на навчання;

 

     переведення осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі за державним замовленням, на навчання за контрактом за рахунок коштів фізичних та юридичних осіб;

 

     переведення осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі за контрактом за рахунок коштів фізичних та юридичних осіб, на навчання за державним замовленням;

 

     призначення заступника декана, проректора, які відповідають за роботу із студентами;

 

     поселення осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі, в гуртожиток і виселення з гуртожитку;

 

     затвердження рішень з питань студентських містечок та гуртожитків для проживання осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі.

 

     4. Студентське самоврядування здійснюється на рівні студентської групи, факультету, гуртожитку, вищого навчального закладу. Залежно від контингенту студентів, типу та специфіки вищого навчального закладу студентське самоврядування може здійснюватися на рівні курсу, спеціальності, студентського містечка, структурних підрозділів вищого навчального закладу.

 

     5. Вищим органом студентського самоврядування є загальні збори (конференція) осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі та які:

 

     ухвалюють Положення про студентське самоврядування;

 

     обирають виконавчі органи студентського самоврядування та заслуховують їх звіти;

 

     визначають структуру, повноваження та порядок обрання виконавчих органів студентського самоврядування.

 

     6. Керівник вищого навчального закладу має всебічно сприяти створенню належних умов для діяльності органів студентського самоврядування (надання приміщення, меблів, оргтехніки, забезпечення телефонним зв'язком, постійним доступом до мережі Інтернет, відведення місць для встановлення інформаційних стендів тощо).

 

     Фінансовою основою студентського самоврядування є кошти, визначені Вченою радою вищого навчального закладу в розмірі не менше 0,5 відсотка коштів спеціального фонду відповідного вищого навчального закладу.

 

     Кошти органів студентського самоврядування спрямовуються на виконання їх завдань і повноважень. Не менш як 30 відсотків коштів мають витрачатися на підтримку наукової діяльності осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі.

 

     7. Органи студентського самоврядування можуть мати різноманітні форми (сенат, парламент, старостат, студентська навчальна (наукова) частина, студентські деканати, ради тощо).

{ Текст статті 38 в редакції Закону N 1798-VI ( 1798-17 ) від 19.01.2010 }

 

Стаття 39. Обрання, затвердження та звільнення з посади

 керівника вищого навчального закладу

 

     1. Кандидат на посаду керівника вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації повинен бути громадянином України, вільно володіти українською мовою, мати вчене звання професора, науковий ступінь доктора або кандидата наук і стаж науково-педагогічної діяльності не менше ніж десять років.

 

 

{ Абзац другий частини першої статті 39 виключено на підставі Закону N 506-V ( 506-16 ) від 20.12.2006 }

 

 

     Конкурс на заміщення посади керівника вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації оголошується власником (власниками) або уповноваженим ним (ними) органом (особою) кожні п'ять років (посади керівника національного вищого навчального закладу - кожні сім років). Власник (власники) або уповноважений ним (ними) орган (особа) приймає пропозиції щодо претендентів на посаду керівника вищого навчального закладу і вносить кандидатури претендентів, які відповідають вимогам цього Закону, до вищого колегіального органу громадського самоврядування вищого навчального закладу для голосування.

 

     Вищий колегіальний орган громадського самоврядування обирає і рекомендує власнику (власникам) або уповноваженому ним (ними) органу (особі) кандидатури претендентів на посаду керівника вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації, які набрали не менше ніж 30 відсотків голосів від статутного складу вищого колегіального органу громадського самоврядування вищого навчального закладу під час голосування. Кожен член виборного органу може голосувати лише за одну кандидатуру. Власник (власники) або уповноважений ним (ними) орган (особа) зобов'язаний (зобов'язана) призначити одну з рекомендованих кандидатур строком до п'яти років (для національного вищого навчального закладу - строком до семи років) на умовах контракту.

 

     У разі, якщо жоден з претендентів на посаду керівника вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації не набрав у першому турі потрібної кількості голосів (30 відсотків від статутного складу вищого колегіального органу громадського самоврядування вищого навчального закладу), проводиться другий тур виборів. До голосування у другому турі допускається не більше двох кандидатів з числа тих, хто набрав у першому турі найбільшу кількість голосів. Якщо у другому турі виборів жоден з кандидатів на посаду керівника не набрав 30 відсотків голосів від статутного складу вищого колегіального органу громадського самоврядування, конкурс оголошується повторно.

 

     Якщо в результаті повторного конкурсу жоден з кандидатів не набрав 30 відсотків голосів від статутного складу вищого колегіального органу громадського самоврядування, власник (власники) або уповноважений ним (ними) орган (особа) до проведення нових виборів призначає на умовах контракту виконуючого обов'язки керівника вищого навчального закладу на строк не більше ніж два роки.

 

     Якщо вищим колегіальним органом громадського самоврядування вищого навчального закладу подана власнику (власникам) або уповноваженому ним (ними) органу (особі) на затвердження одна кандидатура, яка набрала більше 30 відсотків голосів виборців, власник (власники) або уповноважений ним (ними) орган (особа) може не призначити рекомендовану кандидатуру, у зв'язку з чим він подає вищому колегіальному органу громадського самоврядування вищого навчального закладу мотивоване заперечення (в тому числі у разі порушення визначеної цим Законом процедури проведення конкурсу). Вищий колегіальний орган громадського самоврядування вищого навчального закладу розглядає заперечення власника (власників) або уповноваженого ним (ними) органу (особи) і виносить своє рішення. У іншому випадку відбувається повторне висунення кандидатур на посаду керівника вищого навчального закладу. Якщо вищий колегіальний орган громадського самоврядування при повторному голосуванні підтверджує двома третинами голосів від свого статутного складу своє рішення щодо рекомендованої власнику (власникам) або уповноваженому ним (ними) органу (особі) кандидатури керівника вищого навчального закладу, власник (власники) або уповноважений ним (ними) орган (особа) зобов'язаний (зобов'язана) призначити цю кандидатуру на посаду керівника вищого навчального закладу.

 

     Керівник вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації може бути звільнений з посади власником (власниками) або уповноваженим ним (ними) органом (особою) на підставах, визначених трудовим законодавством, а також за порушення статуту вищого навчального закладу та умов контракту. Керівник вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації може бути звільнений з посади у зв'язку із прийняттям рішення про його відкликання органом, який його обрав на посаду. Клопотання про відкликання керівника може бути внесено до вищого колегіального органу громадського самоврядування вищого навчального закладу не менше як половиною статутного складу Вченої ради вищого навчального закладу. Рішення про відкликання керівника вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації приймається двома третинами голосів за присутності не менше як двох третин статутного складу вищого колегіального органу громадського самоврядування вищого навчального закладу.

 

     2. Кандидат на посаду керівника вищого навчального закладу першого або другого рівня акредитації повинен бути громадянином України, вільно володіти українською мовою, мати вищу освіту, відповідну підготовку та стаж педагогічної роботи у вищих навчальних закладах відповідного профілю не менше ніж п'ять років.

 

     Конкурс на заміщення посади керівника вищого навчального закладу першого або другого рівня акредитації оголошується власником (власниками) або уповноваженим ним (ними) органом (особою) кожні п'ять років. Власник (власники) або уповноважений ним (ними) орган (особа) приймає пропозиції щодо претендентів на посаду керівника, які відповідають вимогам цього Закону, і вносить кандидатури претендентів до вищого органу громадського самоврядування для голосування.

 

     Вищий орган громадського самоврядування вищого навчального закладу першого або другого рівня акредитації за результатами голосування може рекомендувати власнику (власникам) або уповноваженому ним (ними) органу (особі) на посаду керівника вищого навчального закладу першого або другого рівня акредитації кандидатури претендентів, які набрали більше однієї третини голосів під час голосування, або двох претендентів, які набрали найбільшу кількість голосів під час голосування. Кожен член виборного органу може голосувати лише за одну кандидатуру. Власник (власники) або уповноважений ним (ними) орган (особа) зобов'язаний (зобов'язана) призначити на умовах контракту одну з рекомендованих кандидатур.

 

     Керівник вищого навчального закладу першого або другого рівня акредитації може бути звільнений з посади власником (власниками) або уповноваженим ним (ними) органом (особою) на підставах, визначених трудовим законодавством, а також за порушення статуту вищого навчального закладу та умов контракту.

 

     3. Власник (власники) новоутвореного вищого навчального закладу або уповноважений ним (ними) орган (особа) призначає на умовах контракту виконуючого обов'язки керівника вищого навчального закладу на термін до проведення виборів керівника вищого навчального закладу, але не більше ніж на два роки.

 

     Стаття 40. Обрання на посаду та звільнення з посади керівника факультету

 

     1. Вчена рада факультету обирає і рекомендує керівнику вищого навчального закладу кандидатуру на посаду керівника факультету з числа науково-педагогічних працівників факультету, які мають вчене звання доцента, професора і науковий ступінь.

 

 

{ Абзац другий частини першої статті 40 виключено на підставі Закону N 506-V ( 506-16 ) від 20.12.2006 }

 

 

     Керівник вищого навчального закладу призначає керівника факультету строком на п'ять років (для національного вищого навчального закладу - строком на сім років). Керівник факультету виконує свої повноваження на постійній основі. Інші питання щодо порядку обрання керівника факультету визначаються статутом вищого навчального закладу.

 

     У вищих навчальних закладах мистецького профілю можуть встановлюватися додаткові вимоги щодо кандидатів на посаду керівника факультету.

 

     Заступники керівника факультету призначаються керівником вищого навчального закладу за пропозицією вченої ради факультету.

 

     2. Керівник факультету може бути звільнений з посади на підставах, визначених трудовим законодавством, а також за порушення статуту вищого навчального закладу та умов контракту. Керівник факультету може бути звільнений з посади керівником вищого навчального закладу на підставі рішення Вченої ради вищого навчального закладу.

 

     3. Керівник факультету може бути звільнений з посади керівником вищого навчального закладу на підставі подання органу громадського самоврядування факультету. Пропозиція про звільнення керівника факультету вноситься до органу громадського самоврядування факультету не менш як половиною статутного складу вченої ради факультету. Пропозиція про звільнення керівника факультету приймається не менше ніж двома третинами голосів статутного складу органу громадського самоврядування факультету.

 

     4. Керівник вищого навчального закладу, в якому створено новий факультет, призначає на умовах контракту виконуючого обов'язки керівника цього факультету на термін до проведення виборів керівника факультету, але не більше ніж на один рік.

 

Розділ VII

 

ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНОГО ПРОЦЕСУ

 

     Стаття 41. Навчально-виховний процес

 

     Навчально-виховний процес забезпечує можливість:

 

     здобуття особою знань, умінь і навичок у гуманітарній, соціальній, науково-природничій і технічній сферах;

 

     інтелектуального, морального, духовного, естетичного і фізичного розвитку особи, що сприяє формуванню знаючої, вмілої та вихованої особистості.

 

     Стаття 42. Форми навчання у вищих навчальних закладах

 

     Навчання у вищих навчальних закладах здійснюється за такими формами:

 

     денна (очна);

 

     вечірня;

 

     заочна, дистанційна;

 

     екстернатна.

 

     Форми навчання можуть бути поєднані. Терміни навчання за відповідними формами визначаються можливостями виконання освітньо-професійних програм підготовки фахівців певного освітньо-кваліфікаційного рівня.

 

     Екстернатна форма навчання - особлива форма навчання, що передбачає самостійне вивчення навчальних дисциплін, складання у вищому навчальному закладі заліків, екзаменів та проходження інших форм підсумкового контролю, передбачених навчальним планом.

 

     Стаття 43. Форми організації навчального процесу

 

     Навчальний процес у вищих навчальних закладах здійснюється у таких формах:

 

     навчальні заняття;

 

     самостійна робота;

 

     практична підготовка;

 

     контрольні заходи.

 

     Основними видами навчальних занять у вищих навчальних закладах є:

 

     лекція;

 

     лабораторне, практичне, семінарське, індивідуальне заняття;

 

     консультація.

 

     Вищим навчальним закладом може бути встановлено інші види навчальних занять.

 

     Стаття 44. Умови прийому на навчання до вищого навчального закладу

 

     1. Прийом осіб на навчання до вищих навчальних закладів здійснюється на конкурсній основі відповідно до їх здібностей незалежно від форми власності навчального закладу та джерел його фінансування.

 

     2. Умови конкурсу мають забезпечувати дотримання прав громадян у галузі освіти.

 

     3. Поза конкурсом, а також за цільовими направленнями до вищих навчальних закладів державної та комунальної форм власності особи зараховуються у випадках і у порядку, передбачених законодавчими актами.

 

     4. Прийом на навчання до вищого навчального закладу для підготовки фахівців усіх освітньо-кваліфікаційних рівнів проводиться відповідно до умов прийому на навчання до вищих навчальних закладів ( z1902-12 ).

 

     Правила прийому на навчання до вищого навчального закладу затверджуються його керівником за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти.

 

     Стаття 45. Відрахування, переривання навчання, поновлення і переведення осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах

 

     1. Особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, можуть бути відраховані з вищого навчального закладу:

 

     за власним бажанням;

 

     за невиконання навчального плану;

 

     за порушення умов контракту;

 

     в інших випадках, передбачених законами.

 

     2. Особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, можуть переривати навчання у зв'язку із обставинами, які унеможливлюють виконання навчального плану (за станом здоров'я, призовом на строкову військову службу у разі втрати права на відстрочку від неї, навчанням чи стажуванням в освітніх і наукових установах іноземних держав тощо). Особам, які перервали навчання у вищих навчальних закладах, надається академічна відпустка.

 

     3. Поновлення на навчання осіб, які відраховані з вищих навчальних закладів, здійснюється під час канікул.

 

     4. Особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, можуть бути переведені з:

 

     одного вищого навчального закладу до іншого вищого навчального закладу;

 

     одного напряму підготовки на інший напрям підготовки в межах однієї галузі знань;

 

     однієї спеціальності на іншу спеціальність в межах одного напряму підготовки.

 

     Порядок переведення осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах ( z0427-96 ), визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти.

 

Розділ VIII

 

УЧАСНИКИ НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНОГО ПРОЦЕСУ

 

     Стаття 46. Учасники навчально-виховного процесу

 

     Учасниками навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах є:

 

     педагогічні і науково-педагогічні працівники;

 

     особи, які навчаються у вищих навчальних закладах;

 

     працівники вищих навчальних закладів (категорійні спеціалісти, старші лаборанти, завідувачі навчальними лабораторіями, методисти та інші).

 

     Стаття 47. Педагогічні і науково-педагогічні працівники

 

     Педагогічні працівники - особи, які за основним місцем роботи у вищих навчальних закладах першого і другого рівнів акредитації професійно займаються педагогічною діяльністю.

 

     Науково-педагогічні працівники - особи, які за основним місцем роботи у вищих навчальних закладах третього і четвертого рівнів акредитації професійно займаються педагогічною діяльністю у поєднанні з науковою та науково-технічною діяльністю.

 

     Наукова та науково-технічна діяльність науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів третього і четвертого рівнів акредитації регулюється Законом України "Про наукову і науково-технічну діяльність" ( 1977-12 ).

 

     Стаття 48. Основні посади педагогічних і науково-педагогічних працівників

 

     1. Посади педагогічних і науково-педагогічних працівників можуть обіймати особи з повною вищою освітою, які пройшли спеціальну педагогічну підготовку.

 

     2. Основними посадами педагогічних працівників вищих навчальних закладів першого і другого рівнів акредитації є:

 

     викладач;

 

     старший викладач;

 

     голова предметної (циклової) комісії;

 

     завідуючий відділенням;

 

     заступник директора;

 

     директор.

 

     Основними посадами науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів третього і четвертого рівнів акредитації є:

 

     асистент;

 

     викладач;

 

     старший викладач;

 

     директор бібліотеки;

 

     науковий працівник бібліотеки;

 

     доцент;

 

     професор;

 

     завідуючий кафедрою;

 

     декан;

 

     проректор;

 

     ректор.

 

     3. На посади науково-педагогічних працівників обираються за конкурсом, як правило, особи, які мають наукові ступені або вчені звання, а також випускники магістратури, аспірантури та докторантури.

 

     Статутом вищого навчального закладу може бути встановлено додаткові вимоги до осіб, які приймаються на посади науково-педагогічних працівників.

 

     4. Педагогічні працівники призначаються на посаду керівником вищого навчального закладу. Педагогічні працівники кожні п'ять років проходять атестацію. За результатами атестації визначається відповідність працівників займаній посаді, присвоюються категорії, педагогічні звання.

 

     Позитивне рішення атестаційної комісії може бути підставою для підвищення за посадою, а негативне - підставою для звільнення педагогічного працівника з посади у порядку, встановленому законодавством.

 

     Порядок атестації педагогічних працівників ( z1255-10 ) встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти.

 

     Перелік кваліфікаційних категорій і педагогічних звань педагогічних працівників, порядок їх присвоєння ( 632-2003-п ) визначаються Кабінетом Міністрів України.

 

     Стаття 49. Робочий час педагогічних та науково-педагогічних працівників

 

     1. Робочий час педагогічного та науково-педагогічного працівника визначається Кодексом законів про працю України.

 

     Час виконання навчальних, методичних, наукових, організаційних та інших трудових обов'язків у поточному навчальному році не повинен перевищувати річний робочий час.

 

     Максимальне навчальне навантаження науково-педагогічних працівників не може перевищувати 900 годин на навчальний рік.

 

     Максимальне навчальне навантаження педагогічних працівників не може перевищувати 720 годин на навчальний рік.

 

     2. Види навчальних занять, що входять до навчального навантаження педагогічного та науково-педагогічного працівника відповідно до його посади, встановлюються вищим навчальним закладом в індивідуальному плані працівника.

 

     3. Залучення педагогічних та науково-педагогічних працівників до роботи, не обумовленої трудовим договором, може здійснюватися лише за його згодою або у випадках, передбачених законом.

 

     4. Відволікання педагогічних та науково-педагогічних працівників від виконання професійних обов'язків не допускається, за винятком випадків, передбачених законом.

 

     Стаття 50. Права педагогічних та науково-педагогічних працівників

 

     Педагогічні та науково-педагогічні працівники відповідно до закону мають право на:

 

     захист професійної честі та гідності;

 

     вільний вибір методів та засобів навчання в межах затверджених навчальних планів;

 

     проведення наукової роботи у вищих навчальних закладах всіх рівнів акредитації;

 

     індивідуальну педагогічну діяльність;

 

     участь у громадському самоврядуванні;

 

     участь у об'єднаннях громадян;

 

     забезпечення житлом;

 

     отримання пільгових кредитів для індивідуального і кооперативного житлового будівництва;

 

     одержання службового житла;

 

     одержання державних стипендій.

 

     Педагогічні та науково-педагогічні працівники мають і інші права, передбачені законами та статутом вищого навчального закладу.

 

     Стаття 51. Обов'язки педагогічних та науково-педагогічних працівників

 

     Педагогічні та науково-педагогічні працівники зобов'язані:

 

     постійно підвищувати професійний рівень, педагогічну майстерність, наукову кваліфікацію (для науково-педагогічних працівників);

 

     забезпечувати високий науково-теоретичний і методичний рівень викладання дисциплін у повному обсязі освітньої програми відповідної спеціальності;

 

     додержуватися норм педагогічної етики, моралі, поважати гідність осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах, прививати їм любов до України, виховувати їх в дусі українського патріотизму і поваги до Конституції України ( 254к/96-ВР );

 

     додержуватися законів, статуту та правил внутрішнього розпорядку вищого навчального закладу.

 

     Стаття 52. Підвищення кваліфікації та стажування педагогічних і науково-педагогічних працівників

 

     Педагогічні та науково-педагогічні працівники підвищують кваліфікацію та проходять стажування у відповідних наукових і освітньо-наукових установах як в Україні, так і за її межами.

 

     Вищий навчальний заклад забезпечує підвищення кваліфікації та стажування педагогічних та науково-педагогічних працівників не рідше ніж один раз на п'ять років із збереженням середньої заробітної плати.

 

     Стаття 53. Особи, які навчаються у вищих навчальних закладах

 

     Особами, які навчаються у вищих навчальних закладах, є студенти (слухачі), курсанти, екстерни, асистенти-стажисти, інтерни, клінічні ординатори, здобувачі, аспіранти (ад'юнкти) та докторанти.

 

     Студент (слухач) - особа, яка в установленому порядку зарахована до вищого навчального закладу і навчається за денною (очною), вечірньою або заочною, дистанційною формами навчання з метою здобуття певних освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівнів.

 

     Курсант - особа, яка в установленому порядку зарахована до військового вищого навчального закладу і навчається з метою здобуття певних освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівнів.

 

     Екстерн - особа, яка в установленому порядку зарахована до вищого навчального закладу, має відповідний освітній, освітньо-кваліфікаційний рівень і навчається за екстернатною формою навчання з метою здобуття певних освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівнів.

 

     Асистент-стажист - особа, яка має повну вищу освіту і освітньо-кваліфікаційний рівень магістра або спеціаліста, навчається в асистентурі-стажуванні вищих навчальних закладів мистецького профілю з метою удосконалення творчої майстерності.

 

     Інтерн - особа, яка має повну вищу освіту і освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста медичного або фармацевтичного спрямування, навчається з метою отримання кваліфікації лікаря або провізора певної спеціальності відповідно до переліку лікарських або провізорських посад.

 

     Клінічний ординатор - особа, яка має повну вищу освіту і освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста або магістра медичного спрямування та кваліфікацію лікаря певної спеціальності відповідно до переліку лікарських посад, навчається з метою поглиблення професійних знань, підвищення рівнів умінь та навичок лікаря-спеціаліста.

 

     Здобувач - особа, яка прикріплена до аспірантури або докторантури вищого навчального закладу або наукової установи і готує дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата наук без навчання в аспірантурі, або особа, яка має науковий ступінь кандидата наук і готує дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора наук без перебування в докторантурі.

 

     Аспірант (ад'юнкт) - особа, яка має повну вищу освіту і освітньо-кваліфікаційний рівень магістра або спеціаліста, навчається в аспірантурі (ад'юнктурі) вищого навчального закладу або наукової установи для підготовки дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата наук.

 

     Докторант - особа, яка має науковий ступінь кандидата наук і зарахована до докторантури для підготовки дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук.

 

     Стаття 54. Права осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах

 

     1. Особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, мають право на:

 

     вибір форми навчання;

 

     безпечні і нешкідливі умови навчання, праці та побуту;

 

     трудову діяльність у позанавчальний час;

 

     додаткову оплачувану відпустку у зв'язку з навчанням за основним місцем роботи, скорочений робочий час та інші пільги, передбачені законодавством для осіб, які поєднують роботу з навчанням;

 

     користування навчальною, науковою, виробничою, культурною, спортивною, побутовою, оздоровчою базою вищого навчального закладу;

 

     участь у науково-дослідних, дослідно-конструкторських роботах, конференціях, симпозіумах, виставках, конкурсах, представлення своїх робіт для публікацій;

 

     участь в обговоренні та вирішенні питань удосконалення навчально-виховного процесу, науково-дослідної роботи, призначення стипендій, організації дозвілля, побуту, оздоровлення;

 

     надання пропозицій щодо умов і розмірів плати за навчання;

 

     участь у об'єднаннях громадян;

 

     участь у діяльності органів громадського самоврядування вищого навчального закладу та факультетів, Вченої ради вищого навчального закладу та факультетів, органів студентського самоврядування; { Частину першу статті 54 доповнено новим абзацом згідно із Законом N 1798-VI ( 1798-17 ) від 19.01.2010 }

 

     обрання навчальних дисциплін за спеціальністю в межах, передбачених освітньо-професійною програмою підготовки та робочим навчальним планом;

 

     участь у формуванні індивідуального навчального плану;

 

     моральне та (або) матеріальне заохочення за успіхи у навчанні та активну участь у науково-дослідній роботі;

 

     захист від будь-яких форм експлуатації, фізичного та психічного насильства;

 

     безкоштовне користування у вищих навчальних закладах бібліотеками, інформаційними фондами, послугами навчальних, наукових, медичних та інших підрозділів вищого навчального закладу;

 

     канікулярну відпустку тривалістю не менше ніж вісім календарних тижнів.

 

     2. Студенти вищих навчальних закладів, які навчаються за денною (очною) формою навчання, мають право на пільговий проїзд у транспорті ( 541-99-п ), а також на забезпечення гуртожитком ( v1004290-07 ) у порядках, встановлених Кабінетом Міністрів України.

 

     Студенти вищих навчальних закладів мають право на отримання стипендій, призначених юридичними та фізичними особами, які направили їх на навчання, а також інших стипендій відповідно до законодавства.

 

     Стаття 55. Обов'язки осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах

 

     Особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, зобов'язані:

 

     додержуватися законів, статуту та правил внутрішнього розпорядку вищого навчального закладу;

 

     виконувати графік навчального процесу та вимоги навчального плану.

 

     Стаття 56. Працевлаштування випускників вищих навчальних закладів

 

     Випускники вищих навчальних закладів вільні у виборі місця роботи.

 

     Випускник вищого навчального закладу, який навчався за державним замовленням і якому присвоєно кваліфікацію фахівця з вищою освітою певного освітньо-кваліфікаційного рівня, працевлаштовується на підставі направлення на роботу відповідно до угоди, укладеної між замовником, керівником вищого навчального закладу та випускником.

 

     Якщо випускник вищого навчального закладу навчався за кошти третьої особи, його працевлаштування здійснюється відповідно до укладеної між ними угоди.

 

     Стаття 57. Гарантії педагогічним, науково-педагогічним та іншим категоріям працівників вищих навчальних закладів

 

     1. Педагогічним, науково-педагогічним та іншим категоріям працівників вищих навчальних закладів відповідно:

 

     створюються належні умови праці, підвищення кваліфікації, побуту, відпочинку та медичного обслуговування;

 

     виплачуються у разі втрати роботи компенсації відповідно до Закону України "Про зайнятість населення" ( 803-12 );

 

     забезпечується зарахування до науково-педагогічного стажу робіт за сумісництвом у разі виконання навчальних обов'язків не менше ніж 180 годин на рік;

 

     надаються гарантії та встановлюються заохочення, передбачені статтями 57 і 58 Закону України "Про освіту" ( 1060-12 ).

 

     2. Вищий навчальний заклад відповідно до статуту визначає форму і систему доплат, надбавок, премій та інші умови матеріального стимулювання педагогічним, науково-педагогічним та іншим категоріям працівників вищих навчальних закладів.

 

Розділ IX

 

ПІДГОТОВКА НАУКОВИХ І НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ

 

Стаття 58. Аспірантура (ад'юнктура), асистентура-стажування

 та докторантура

 

     1. Основними формами підготовки наукових і науково-педагогічних працівників вищої кваліфікації є аспірантура (ад'юнктура) і докторантура.

 

     2. Аспірантура (ад'юнктура) і докторантура створюють умови для безперервної освіти, підвищення науково-педагогічної і наукової кваліфікації громадян і здобуття наукового ступеня кандидата або доктора наук.

 

     3. Асистентура-стажування відкривається при вищих навчальних закладах мистецького профілю і є основною формою підготовки науково-педагогічних, творчих і виконавських кадрів зі спеціальностей мистецьких напрямів.

 

     4. Підготовка кандидатів і докторів наук здійснюється вищими навчальними закладами третього і четвертого рівнів акредитації, науково-дослідними установами та їх відокремленими підрозділами.

 

     5. Порядок підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів ( 309-99-п )визначається Кабінетом Міністрів України.

 

     Стаття 59. Наукові ступені і вчені звання

 

     1. Науковими ступенями є:

 

     кандидат наук;

 

     доктор наук.

 

     Наукові ступені присуджують спеціалізовані вчені ради на підставі прилюдного захисту дисертацій. Рішення спеціалізованих вчених рад про присудження наукових ступенів затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти.

 

     2. Вченими званнями є:

 

     старший науковий співробітник;

 

     доцент;

 

     професор.

 

     Вчене звання на основі рішення Вченої (наукової, науково-технічної, технічної) ради, яка діє в системі міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади або установи, присвоює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері освіти, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. { Абзац п’ятий частини другої статті 59 в редакції Закону N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 }

 

 

{ Абзац шостий частини другої статті 59 виключено на підставі Закону N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 }

 

 

     Зразки документів про присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань затверджуються Кабінетом Міністрів України.

 

     3. Присудження наукового ступеня або присвоєння вченого звання особі є визнанням рівня її наукової кваліфікації.

 

     Стаття 60. Спеціалізовані вчені ради

 

     1. Спеціалізовані вчені ради є основною ланкою в системі атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації.

 

     Спеціалізовані вчені ради утворюються за рішенням центральниого органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти, у вищих навчальних закладах третього та четвертого рівнів акредитації, у інших установах, які проводять наукові, науково-технічні дослідження, а також мають високий рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення для підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації.

 

     2. До складу спеціалізованих вчених рад для захисту дисертацій включаються вчені, які мають науковий ступінь доктора наук.

 

     До складу спеціалізованих вчених рад для захисту кандидатських дисертацій також можуть бути включені вчені, які мають науковий ступінь кандидата наук.

 

     3. Порядок створення і діяльності спеціалізованих вчених рад визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти.

 

Розділ X

 

НАУКОВА І НАУКОВО-ТЕХНІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ У ВИЩИХ

 НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ

 

Стаття 61. Мета і завдання наукової і науково-технічної

 діяльності у вищих навчальних закладах

 

     1. Наукова і науково-технічна діяльність у вищих навчальних закладах є невід'ємною складовою освітньої діяльності і здійснюється з метою інтеграції наукової, навчальної і виробничої діяльності в системі вищої освіти.

 

     2. Наукова і науково-технічна діяльність вищих навчальних закладів забезпечується через:

 

     органічну єдність змісту освіти і програм наукової діяльності;

 

     спрямування фундаментальних, прикладних досліджень і розробок на створення і впровадження нових конкурентоздатних техніки, технологій та матеріалів;

 

     створення стандартів вищої освіти, підручників та навчальних посібників з урахуванням досягнень науки і техніки;

 

     розвиток різних форм наукової співпраці (в тому числі міжнародної) з установами і організаціями, що не входять до системи вищої освіти, для розв'язання складних наукових проблем, впровадження результатів наукових досліджень і розробок;

 

     безпосередню участь учасників навчально-виховного процесу в науково-дослідних і дослідно-конструкторських роботах, що провадяться у вищому навчальному закладі;

 

     планування проведення і виконання науково-педагогічними працівниками наукових досліджень у межах основного робочого часу;

 

     залучення до навчально-виховного процесу провідних учених і науковців, працівників вищих навчальних закладів та інших наукових установ і організацій;

 

     організацію наукових, науково-практичних, науково-методичних семінарів, конференцій, олімпіад, конкурсів, науково-дослідних, курсових, дипломних та інших робіт учасників навчально-виховного процесу.

 

     Стаття 62. Організація і управління науковою і науково-технічною діяльністю

 

     1. Наукова і науково-технічна діяльність у вищих навчальних закладах провадиться і фінансується відповідно до цього Закону, законів України "Про освіту" ( 1060-12 ) та "Про наукову і науково-технічну діяльність" ( 1977-12 ).

 

     2. Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти:

 

     розробляє згідно з законодавством пропозиції щодо обсягів бюджетного фінансування наукової та науково-технічної діяльності вищих навчальних закладів, інших підприємств, установ і організацій, що діють у системі вищої освіти, а також обсягів капітального будівництва зазначених підприємств, установ і організацій;

 

     здійснює управління у галузі наукової і науково-технічної діяльності, зокрема через державне замовлення, а також організує і забезпечує проведення наукової роботи як невід'ємної складової освітнього процесу у вищих навчальних закладах.

 

     3. Наукові дослідження, що проводяться за рахунок коштів державного бюджету, фінансуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти, та (або) центральними органами виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, незалежно від фінансування освітньої діяльності. В першочерговому порядку фінансуються фундаментальні та пошукові дослідження, а також науково-дослідні роботи, що виконуються в рамках пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки.

 

     До виконання наукових і науково-технічних робіт у вищому навчальному закладі можуть залучатися наукові, педагогічні і науково-педагогічні працівники, інші працівники вищих навчальних закладів, особи, які навчаються у вищому навчальному закладі, а також фахівці інших організацій.

 

     4. Наукова і науково-технічна діяльність у вищому навчальному закладі може також здійснюватися на підставі договору.

 

     5. Вищий навчальний заклад третього або четвертого рівня акредитації, що провадить наукову діяльність, проходить державну атестацію відповідно до статті 11 Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність" ( 1977-12 ).

 

Розділ XI

 

ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ В СИСТЕМІ

 ВИЩОЇ ОСВІТИ

 

Стаття 63. Правовий режим майна вищих навчальних закладів

 

     1. За вищим навчальним закладом з метою забезпечення діяльності, передбаченої його статутом, і відповідно до закону та його організаційно-правової форми власником (власниками) закріплюються на правах оперативного управління або передаються у власність будівлі, споруди, майнові комплекси, обладнання, а також інше необхідне майно.

 

     2. Майно, що закріплене за вищим навчальним закладом державної або комунальної форми власності, а також доходи від використання цього майна належать вищому навчальному закладу на правах оперативного управління.

 

     Майно, що знаходиться у державній і комунальній власності і передане в оперативне управління вищим навчальним закладам державної і комунальної форм власності, не підлягає вилученню або передачі будь-яким підприємствам, установам, організаціям, крім випадків, передбачених законодавством.

 

     Майно вищих навчальних закладів державної та комунальної форм власності, що забезпечує їх статутну діяльність, не може бути предметом застави.

 

     Держава в особі відповідних органів державної влади встановлює пільги в оподаткуванні, сплаті платежів для вищих навчальних закладів. { Абзац четвертий частини другої статті 63 із змінами, внесеними згідно із Законом N 4496-VI ( 4496-17 ) від 13.03.2012 }

 

     3. Вищий навчальний заклад державної та комунальної форм власності самостійно розпоряджається доходами та іншими надходженнями, одержаними від надання дозволених законодавством платних послуг. Таке розпорядження включає в себе право придбання майна та його використання на підставі договорів тощо. { Частина третя статті 63 із змінами, внесеними згідно із Законом N 107-VI ( 107-17 ) від 28.12.2007 - зміну визнано неконституційною згідно з Рішенням Конституційного Суду N 10-рп/2008 ( v010p710-08 ) від 22.05.2008 }

{ Щодо дії частини третьої статті 63 додатково див. Закон N 489-V ( 489-16 ) від 19.12.2006 }

 

     4. Повноваження власника (власників) щодо розпорядження державним майном у системі вищої освіти реалізуються відповідно до законів.

 

     5. Вищий навчальний заклад у межах, визначених законами, та відповідно до статуту має право:

 

     отримувати кошти і матеріальні цінності (будинки, споруди, обладнання, транспортні засоби тощо) від органів державної влади, підприємств, установ, організацій (в тому числі благодійних) та фізичних осіб;

 

     провадити фінансово-господарську діяльність в Україні та за її межами;

 

     створювати власні або використовувати за договором інші матеріально-технічні бази для проведення навчально-виробничої практики осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах, а також для власної господарської діяльності;

 

     розвивати власну соціально-побутову базу, мережу спортивно-оздоровчих, лікувально-профілактичних та культурних закладів;

 

     здійснювати капітальне будівництво, реконструкцію, капітальний і поточний ремонти основних фондів на умовах підряду або господарським способом;

 

     спрямовувати кошти на будівництво або благоустрій соціально-побутових об'єктів, а також на соціальну підтримку педагогічних, науково-педагогічних та інших категорій працівників вищих навчальних закладів та осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах;

 

 

{ Абзац восьмий частини п'ятої статті 63 виключено на підставі Закону N 107-VI ( 107-17 ) від 28.12.2007 - зміну визнано неконституційною згідно з Рішенням Конституційного Суду N 10-рп/2008 ( v010p710-08 ) від 22.05.2008 }

 

 

{ Абзац дев'ятий частини п'ятої статті 63 виключено на підставі Закону N 107-VI ( 107-17 ) від 28.12.2007 - зміну визнано неконституційною згідно з Рішенням Конституційного Суду N 10-рп/2008 ( v010p710-08 ) від 22.05.2008 }

 

Стаття 64. Фінансування вищих навчальних закладів

 

     1. Фінансування вищих навчальних закладів державної форми власності здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, призначених для фінансування центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері освіти, інших центральних органів виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад можуть фінансувати вищі навчальні заклади державної форми власності відповідно до програм соціально-економічного розвитку регіонів. { Абзац перший частини першої статті 64 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2229-IV ( 2229-15 ) від 14.12.2004 }

 

     Розміри бюджетних призначень на підготовку фахівців з вищою освітою, а також підготовку наукових і науково-педагогічних працівників через аспірантуру і докторантуру визначаються у законі про державний бюджет. { Абзац другий частини першої статті 64 в редакції Закону N 2229-IV ( 2229-15 ) від 14.12.2004 }

 

     Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері освіти, та інші центральні органи виконавчої влади беруть участь у встановленні нормативів матеріально-технічного, фінансового та іншого забезпечення вищих навчальних закладів (штатна чисельність співробітників, співвідношення кількості студентів і викладачів, навчальне навантаження викладачів, розміри земельних ділянок, фінансування наукових досліджень, утримання навчальних аудиторій і лабораторій, бібліотек та фондів наукової і навчальної літератури, фінансування капітального будівництва, ремонту і утримання будівель і спортивно-оздоровчих споруд, придбання технічних засобів навчання та методичного забезпечення навчального процесу тощо), диференційованих залежно від статусу, рівня акредитації, типу вищого навчального закладу, напрямів і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців, та наукових напрямів підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації.

 

     Фінансування за рахунок видатків Державного бюджету України підготовки фахівців з вищою освітою за напрямами і спеціальностями відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів у вищих навчальних закладах державної форми власності здійснюється в обсягах, необхідних для забезпечення на кожні десять тисяч населення навчання не менше як ста студентів у вищих навчальних закладах першого і другого рівнів акредитації та ста вісімдесяти студентів у вищих навчальних закладах третього і четвертого рівнів акредитації.

{ Частина перша статті 64 із змінами, внесеними згідно із Законом N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 }

 

     2. Фінансування вищих навчальних закладів, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим, та вищих навчальних закладів комунальної форми власності здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів.

 

     3. Фінансування вищих навчальних закладів приватної форми власності здійснюється їх власниками.

 

     4. Для фінансування вищих навчальних закладів можуть залучатися додаткові джерела фінансування, не заборонені законодавством.

 

     Залучені кошти спрямовуються на здійснення статутної діяльності вищого навчального закладу у порядку і на умовах, визначених законодавством та його статутом.

 

     5. Вищі навчальні заклади державної форми власності, вищі навчальні заклади, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим, та вищі навчальні заклади комунальної форми власності використовують кошти відповідних бюджетів, а також додаткових джерел фінансування, не заборонених законодавством, на оплату праці та матеріальне стимулювання своїх працівників.

 

     6. Розмір плати за весь строк навчання або за надання додаткових освітніх послуг встановлюється вищим навчальним закладом у грошовій одиниці України - гривні, з урахуванням офіційно визначеного рівня інфляції за попередній календарний рік.

 

     Розмір плати за весь строк навчання або за надання додаткових освітніх послуг встановлюється у договорі, що укладається між вищим навчальним закладом та особою, яка навчатиметься, або юридичною особою, що оплачуватиме навчання або надання додаткових освітніх послуг, і не може змінюватися протягом усього строку навчання. Типовий договір затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти.

 

     Розмір плати за весь строк навчання або за надання додаткових освітніх послуг публікується у загальнодержавних друкованих засобах масової інформації та інформаційних збірниках центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти.

 

     Плата за навчання або за надання додаткових освітніх послуг може вноситися за весь строк навчання або надання додаткових освітніх послуг повністю одноразово або частками - помісячно, по семестрах, щорічно.

 

     Особи, які успішно навчаються у вищих навчальних закладах державної або комунальної форми власності за денною (очною) формою навчання за кошти державного або місцевого бюджету, забезпечуються стипендіями у розмірі не менше ніж два неоподатковуваних мінімуми доходів громадян. Порядок призначення і виплати стипендій встановлюється Кабінетом Міністрів України.

 

     Педагогічним та науково-педагогічним працівникам вищих навчальних закладів встановлюються доплати за науковий ступінь кандидата наук або доктора наук у розмірах відповідно 15 та 20 відсотків посадового окладу, якщо наявність наукового ступеня не передбачена кваліфікаційними вимогами за посадою, яку обіймає працівник.

 

     7. Законом встановлюються джерела, обсяги та види надходжень, які не є об'єктом оподаткування для вищих навчальних закладів всіх форм власності, а також встановлюються пільги щодо сплати податків і зборів для вищих навчальних закладів та осіб, які надають їм благодійну допомогу.

 

     8. Показники державного замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою формуються за освітньо-кваліфікаційними рівнями центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері економічного і соціального розвитку, на підставі узгодженого подання центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти (іншого центрального органу виконавчої влади, який має у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади), та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері трудових відносин.

 

     Показники державного замовлення на підготовку наукових і науково-педагогічних кадрів формуються за науковими напрямами центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері економічного і соціального розвитку, за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти, інших центральних органів виконавчої влади, які здійснюють підготовку наукових та науково-педагогічних кадрів.

 

     Стаття 65. Платні послуги у галузі вищої освіти та пов'язаних з нею інших галузях діяльності

 

     Вищий навчальний заклад відповідно до свого статуту може надавати фізичним та юридичним особам платні послуги у галузі вищої освіти та пов'язаних з нею інших галузях діяльності за умови забезпечення провадження освітньої діяльності.

 

     Перелік видів платних послуг у галузі вищої освіти та пов'язаних з нею інших галузях діяльності, що можуть надаватися вищими навчальними закладами державної або комунальної форми власності ( 796-2010-п ), визначається Кабінетом Міністрів України.

 

     Для надання платних послуг у галузі вищої освіти та пов'язаних з нею інших галузях діяльності вищі навчальні заклади державної та комунальної форм власності можуть створювати структурні підрозділи, які діють на підставі положення, затвердженого відповідно до законодавства та статуту вищого навчального закладу. { Статтю 65 доповнено частиною згідно із Законом N 1024-VI ( 1024-17 ) від 19.02.2009 }

 

     Вищий навчальний заклад не може надавати платні послуги у галузі вищої освіти та пов'язаних з нею інших галузях діяльності на заміну або в рамках освітньої діяльності, що фінансується за рахунок коштів державного та місцевого бюджетів.

 

Розділ XII

 

МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО

 

Стаття 66. Державна політика у галузі міжнародного

 співробітництва у галузі вищої освіти

 

     Держава сприяє міжнародному співробітництву у галузі вищої освіти і здійснює заходи щодо розвитку та зміцнення взаємовигідного міжнародного співробітництва у галузі вищої освіти в рамках двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів і угод.

 

     Держава створює умови для міжнародного співробітництва вищих навчальних закладів усіх форм власності, наукових, проектних, виробничих, клінічних, медико-профілактичних, культурно-освітніх організацій та установ, які забезпечують функціонування та розвиток системи вищої освіти, органів управління вищою освітою, шляхом бюджетного фінансування, надання пільг по сплаті податків та зборів (обов'язкових платежів), пов'язаних із закупівлею та ввезенням на митну територію України навчального, наукового та виробничого обладнання, приладдя та матеріалів, для здійснення освітньої, наукової та науково-технічної діяльності.

 

     Стаття 67. Основні напрями міжнародного співробітництва у галузі вищої освіти

 

     1. Вищі навчальні заклади мають право здійснювати міжнародне співробітництво, укладати договори про співробітництво, встановлювати прямі зв'язки з вищими навчальними закладами іноземних держав, міжнародними організаціями, фондами тощо відповідно до законодавства.

 

     2. Головними напрямами міжнародного співробітництва вищих навчальних закладів є:

 

     участь у програмах двостороннього та багатостороннього міждержавного обміну студентами, аспірантами, педагогічними, науково-педагогічними та науковими працівниками;

 

     проведення спільних наукових досліджень;

 

     організація міжнародних конференцій, симпозіумів, конгресів та інших заходів;

 

     участь у міжнародних освітніх та наукових програмах;

 

     спільна видавнича діяльність;

 

     надання послуг, пов'язаних із здобуттям вищої та післядипломної освіти, іноземцям в Україні; { Абзац сьомий частини другої статті 67 із змінами, внесеними згідно із Законом N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 }

 

     відрядження за кордон науково-педагогічних кадрів для викладацької та наукової роботи відповідно до міжнародних договорів України, а також прямих договорів вищих навчальних закладів з іноземними партнерами.

 

     Стаття 68. Зовнішньоекономічна діяльність у галузі вищої освіти

 

     1. Зовнішньоекономічна діяльність вищого навчального закладу здійснюється відповідно до законодавства шляхом укладення договорів з іноземними юридичними та фізичними особами.

 

     2. Основними видами зовнішньоекономічної діяльності вищого навчального закладу є:

 

     організація фахової підготовки і стажування студентів;

 

     провадження освітньої діяльності, пов'язаної з навчанням іноземних студентів, а також підготовка наукових кадрів для іноземних держав;

 

     проведення науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт за замовленням іноземних юридичних та фізичних осіб;

 

     створення спільних з іноземними партнерами підприємств, центрів, лабораторій, технопарків тощо.

 

     3. Валютні та матеріальні надходження від зовнішньоекономічної діяльності вищого навчального закладу використовуються для забезпечення виконання статутних завдань.

 

Розділ XIII

 

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА

 ПРО ВИЩУ ОСВІТУ

 

Стаття 69. Відповідальність за порушення законодавства

 про вищу освіту

 

     1. Особи, винні у порушенні законодавства про вищу освіту, несуть відповідальність відповідно до закону.

 

     2. Шкода, заподіяна учасниками навчально-виховного процесу вищому навчальному закладу, а також шкода, заподіяна вищим навчальним закладом учасникам навчально-виховного процесу, відшкодовуються відповідно до законодавства.

 

     3. Невиконання вищим навчальним закладом головних завдань діяльності, вимог стандартів вищої освіти ( 1247-98-п ) є підставою для позбавлення його ліцензій.

 

Розділ XIV

 

ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ

 

1. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.

 

     Положення частини четвертої статті 23 набирають чинності з дня прийняття рішення про набір студентів 2009 року. ( Абзац другий пункту 1 розділу XIV із змінами, внесеними згідно із Законами N 1004-IV ( 1004-15 ) від 19.06.2003, N 2505-IV ( 2505-15 ) від 25.03.2005 )

 

     Положення абзаців першого і другого частини першої та абзацу першого частини другої статті 39, абзаців першого та другого частини першої статті 40 цього Закону щодо вимог до кандидатур на посади керівника вищого навчального закладу та керівника факультету поширюються на осіб, які будуть обиратися на зазначені посади з дня набрання чинності цим Законом.

 

     Положення абзацу четвертого частини першої статті 64 набирають чинності з 1 січня 2005 року.

 

     Закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону.

 

     2. Кабінету Міністрів України:

 

     у шестимісячний термін з дня набрання чинності цим Законом підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законів у відповідність із цим Законом;

 

     у шестимісячний термін з дня набрання чинності цим Законом забезпечити прийняття нормативно-правових актів, передбачених цим Законом;

 

     у тримісячний термін з дня набрання чинності цим Законом привести свої нормативно-правові акти, а також забезпечити приведення нормативно-правових актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади у відповідність із цим Законом;

 

     у проектах законів про Державний бюджет України на 2003 рік та наступні роки передбачати поступове збільшення бюджетних асигнувань для реалізації положень абзацу четвертого частини першої статті 64 цього Закону.

 

     3. У Законі України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" ( 1775-14 ) (Відомості Верховної Ради України, 2000 р., N 36, ст. 299; 2001 р., N 11, ст. 45, N 49, ст. 259; 2002 р., N 1, ст. 1):

 

     частину другу статті 2 після слів "ядерної енергії" доповнити словами "ліцензування у сфері освіти";

 

     пункт 40 статті 9 виключити.

 

  Президент України                                         Л.КУЧМА

 

 м. Київ, 17 січня 2002 року

          N 2984-III

 

ЗАКОН УКРАЇНИ

Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні

 Цей Закон визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії дискримінації з метою забезпечення рівних можливостей щодо реалізації прав і свобод людини та громадянина.

Розділ I

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Визначення термінів

 1. У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні:

 1) антидискримінаційна експертиза - аналіз проектів нормативно-правових актів, за результатами якого надається висновок щодо їх відповідності принципу недискримінації;

 2) дискримінація - рішення, дії або бездіяльність, спрямовані на обмеження або привілеї стосовно особи та/або групи осіб за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, сімейного та майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (далі - певні ознаки), якщо вони унеможливлюють визнання і реалізацію на рівних підставах прав і свобод людини та громадянина;

 3) непряма дискримінація - рішення, дії або бездіяльність, правові норми або критерії оцінки, умови чи практика, які формально є однаковими, але під час здійснення чи застосування яких виникають чи можуть виникнути обмеження або привілеї стосовно особи та/або групи осіб за їх певними ознаками, крім випадків, якщо такі дії або бездіяльність, правові норми або критерії оцінки, умови чи практика об’єктивно виправдані метою забезпечення рівних можливостей для окремих осіб чи груп осіб реалізовувати рівні права і свободи, надані їм Конституцією і законами України;

 4) підбурювання до дискримінації - вказівки, інструкції або заклики до дискримінації стосовно особи та/або групи осіб за їх певними ознаками;

 5) позитивні дії - спеціальні тимчасові або постійні заходи, спрямовані на усунення юридичної чи фактичної нерівності у можливостях для особи та/або групи осіб реалізовувати рівні права і свободи, надані їм Конституцією і законами України;

 6) пряма дискримінація - рішення, дії або бездіяльність, що призводять до випадку, коли до особи та/або групи осіб за їх певними ознаками ставляться менш прихильно, ніж до інших осіб в аналогічній ситуації;

 7) утиск - небажана для особи та/або групи осіб поведінка, метою або наслідком якої є приниження їх людської гідності за певними ознаками або створення стосовно такої особи чи групи осіб напруженої, ворожої, образливої або зневажливої атмосфери.

Стаття 2. Принцип недискримінації у законодавстві України

 

 1. Законодавство України ґрунтується на принципі недискримінації, що передбачає незалежно від певних ознак:

 1) забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб;

 2) забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб;

 3) повагу до гідності кожної людини;

 4) забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб.

Стаття 3. Законодавство про запобігання та протидію дискримінації

 1. Законодавство про запобігання та протидію дискримінації складається з Конституції України, цього Закону та інших нормативно-правових актів.

 2. Якщо міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Законом, застосовуються правила міжнародного договору.

Стаття 4. Сфера дії Закону

 1. Дія цього Закону поширюється на всіх осіб, які перебувають на території України.

 Дія цього Закону поширюється на такі сфери суспільних відносин:

 громадсько-політична діяльність;

 державна служба та служба в органах місцевого самоврядування;

 правосуддя;

 трудові відносини;

 охорона здоров’я;

 освіта;

 соціальний захист;

 житлові відносини;

 доступ до товарів і послуг;

 на інші сфери суспільних відносин.

Стаття 5. Форми дискримінації

 1. Формами дискримінації є:

 пряма дискримінація;

 непряма дискримінація;

 підбурювання до дискримінації;

 утиск.

Стаття 6. Заборона дискримінації

 1. Відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації.

 2. Будь-які форми дискримінації осіб та/або груп осіб за їх певними ознаками з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, а також юридичних та фізичних осіб забороняються.

 

 3. Не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме:

 спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту;

 здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними;

 надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом;

 встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян;

 особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.

Стаття 7. Основні напрями державної політики щодо запобігання та протидії дискримінації

 1. Державна політика щодо запобігання та протидії дискримінації спрямована на:

 недопущення дискримінації;

 застосування позитивних дій;

 створення умов для своєчасного виявлення фактів дискримінації та забезпечення ефективного захисту осіб та/або груп осіб, які постраждали від дискримінації;

 виховання і пропаганду серед населення України поваги до осіб незалежно від їх певних ознак, поширення просвітницької діяльності у цій сфері.

Стаття 8. Проведення антидискримінаційної експертизи у процесі нормотворення

 1. Розроблення проектів нормативно-правових актів здійснюється з обов’язковим урахуванням принципу недискримінації.

 2. З метою виявлення у проектах нормативно-правових актів норм, що містять ознаки дискримінації, проводиться антидискримінаційна експертиза проектів нормативно-правових актів.

 Результати антидискримінаційної експертизи проектів нормативно-правових актів підлягають обов’язковому розгляду під час прийняття рішення щодо видання (прийняття) відповідного нормативно-правового акта.

 Обов’язковій антидискримінаційній експертизі підлягають проекти законів України, актів Президента України, інших нормативно-правових актів, що розробляються Кабінетом Міністрів України, центральними та місцевими органами виконавчої влади.

 3. Порядок проведення органами виконавчої влади антидискримінаційної експертизи проектів нормативно-правових актів визначається Кабінетом Міністрів України.

Розділ II

МЕХАНІЗМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАПОБІГАННЯ ТА ПРОТИДІЇ ДИСКРИМІНАЦІЇ

Стаття 9. Суб’єкти, наділені повноваженнями щодо запобігання та протидії дискримінації

 1. Суб’єктами, наділеними повноваженнями щодо запобігання та протидії дискримінації, є:

 Верховна Рада України;

 Уповноважений Верховної Ради України з прав людини;

 Кабінет Міністрів України;

 інші державні органи, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування;

 громадські організації, фізичні та юридичні особи.

 2. Суб’єкти, наділені повноваженнями щодо запобігання та протидії дискримінації, для досягнення мети цього Закону у своїй діяльності можуть застосовувати позитивні дії.

Стаття 10. Повноваження Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо запобігання та протидії дискримінації

 1. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини у рамках здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини та громадянина та захистом прав кожного на території України і в межах її юрисдикції запобігає будь-яким формам дискримінації та здійснює заходи щодо протидії дискримінації, а саме:

 здійснює контроль за дотриманням принципу недискримінації в різних сферах суспільних відносин;

 проводить моніторинг та узагальнює результати дотримання принципу недискримінації в різних сферах суспільних відносин;

 розглядає звернення осіб та/або груп осіб з питань дискримінації;

 веде облік та узагальнює випадки дискримінації в різних сферах суспільних відносин;

 висвітлює у щорічній доповіді питання запобігання та протидії дискримінації та дотримання принципу недискримінації;

 здійснює співпрацю з міжнародними організаціями, відповідними органами зарубіжних країн з питань дотримання міжнародних стандартів недискримінації;

 здійснює інші повноваження, визначені Конституцією і законами України.

Стаття 11. Повноваження Кабінету Міністрів України щодо запобігання та протидії дискримінації

 1. Кабінет Міністрів України:

 забезпечує проведення єдиної державної політики, спрямованої на дотримання принципу недискримінації в усіх сферах життя суспільства;

 спрямовує і координує роботу міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади із забезпечення запобігання та протидії дискримінації;

 враховує принцип недискримінації під час прийняття нормативно-правових актів;

 затверджує порядок проведення органами виконавчої влади антидискримінаційної експертизи проектів нормативно-правових актів;

 здійснює інші повноваження у сфері запобігання та протидії дискримінації, передбачені законом.

Стаття 12. Повноваження інших державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування щодо запобігання та протидії дискримінації

 1. Державні органи, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень:

 готують пропозиції щодо вдосконалення законодавства про запобігання та протидію дискримінації;

 здійснюють позитивні дії;

 дотримуються принципу недискримінації у своїй діяльності;

 співпрацюють з громадськими організаціями щодо дотримання принципу недискримінації;

 сприяють науковим розробкам у сфері запобігання та протидії дискримінації;

 провадять просвітницьку діяльність з питань запобігання та протидії дискримінації.

Стаття 13. Права громадських організацій, фізичних та юридичних осіб щодо запобігання та протидії дискримінації

 1. Громадські організації, фізичні та юридичні особи мають право:

 брати участь у розробленні рішень, що приймаються державними органами, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування, щодо запобігання та протидії дискримінації;

 делегувати своїх представників до складу консультативно-дорадчих органів з питань запобігання та протидії дискримінації у разі їх утворення при державних органах, органах влади Автономної Республіки Крим та органах місцевого самоврядування;

 проводити моніторинг з питань запобігання та протидії дискримінації;

 представляти в судах інтереси осіб та/або груп осіб, стосовно яких було застосовано дискримінацію;

 проводити громадську антидискримінаційну експертизу проектів нормативно-правових актів;

 провадити іншу діяльність відповідно до законодавства з питань дотримання принципу недискримінації.

 2. Порядок проведення визначеними у цій статті суб’єктами громадської антидискримінаційної експертизи проектів нормативно-правових актів визначається Кабінетом Міністрів України.

Розділ III

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ЗАПОБІГАННЯ ТА ПРОТИДІЮ ДИСКРИМІНАЦІЇ

 

Стаття 14. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності з питань дискримінації

 1. Особа, яка вважає, що стосовно неї було застосовано дискримінацію, має право звернутися із скаргою до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та/або до суду.

 2. Використання права звернення із скаргою до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та/або до суду не може бути підставою для упередженого ставлення, а також не може спричиняти жодних негативних наслідків стосовно особи, яка використовує таке право.

Стаття 15. Відшкодування матеріальної шкоди та моральної шкоди, завданих унаслідок дискримінації

 1. Особа має право на відшкодування матеріальної шкоди та моральної шкоди, завданих їй унаслідок дискримінації.

 2. Порядок відшкодування матеріальної шкоди та моральної шкоди визначається законом.

Стаття 16. Відповідальність за порушення законодавства про запобігання та протидію дискримінації

 1. Особи, винні в порушенні вимог законодавства про запобігання та протидію дискримінації, несуть відповідальність згідно із законами України.

Розділ IV

ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ

 1. Цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування.

 2. Внести зміни до таких законодавчих актів України:

 1) у пункті 7 частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (Відомості Верховної Ради України, 2005 р., №№ 35-37, ст. 446) слово "несправедливій" замінити словами "всім формам";

 2) частину другу статті 7, частини першу і другу статті 8 Закону України "Про колективні договори і угоди" (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 36, ст. 361; 1997 р., № 11, ст. 89; 2008 р., № 25, ст. 240) доповнити абзацом такого змісту:

 "заборона дискримінації";

 3) частину першу статті 4 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" (Відомості Верховної Ради України, 1998 р., № 20, ст. 99) доповнити словами "іншими законами України";

 4) частину першу статті 5 Закону України "Про судовий збір" (Відомості Верховної Ради України, 2012 р., № 14, ст. 87, № 21, ст. 204, № 31, ст. 393) доповнити пунктом 61 такого змісту:

 "61) позивачі - за подання позовів щодо спорів, пов’язаних із дискримінацією".

 3. Кабінету Міністрів України протягом трьох місяців з дня набрання чинності цим Законом:

 привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом;

 

 забезпечити прийняття нормативно-правових актів, що випливають із цього Закону;

 забезпечити перегляд і скасування центральними органами виконавчої влади прийнятих ними нормативно-правових актів, що суперечать цьому Закону;

 подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо внесення до законів України змін, що випливають із цього Закону.

 

Президент України        

В.ЯНУКОВИЧ

 

м. Київ

6 вересня 2012 року

№ 5207-VI

 ЗАКОН УКРАЇНИ 
 

«Про доступ до публічної інформації»


Опублікований в газеті «Голос України» 9 лютого 2011 року, вступає в силу 10 травня 2011 року


Цей Закон визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес.

Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Публічна інформація

1. Публічна інформація - відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, яка була отримана або створена у процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.
2. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

Стаття 2. Мета і сфера дії Закону

1. Метою цього Закону є забезпечення прозорості і відкритості суб'єктів владних повноважень та створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації.
2. Цей Закон не поширюється на відносини щодо отримання інформації суб'єктами владних повноважень під час здійснення ними своїх функцій, а також на відносини у сфері звернень громадян, які регулюються спеціальним законом.

Стаття 3. Гарантії забезпечення права на доступ до публічної інформації

1. Право на доступ до публічної інформації гарантується:
1) обов'язком розпорядників інформації надавати і оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом;
2) визначенням розпорядником інформації спеціальних структурних підрозділів або посадових осіб, які організовують у встановленому порядку доступ до публічної інформації, якою він володіє;  
3) максимальним спрощенням процедури подання запиту і отримання інформації;
4) доступом до засідань колегіальних суб'єктів владних повноважень, крім випадків, передбачених законодавством;
5) здійсненням парламентського, громадського та державного контролю за дотриманням права на доступ до публічної інформації;  
6) юридичною відповідальністю за порушення законодавства про доступ до публічної інформації.

Стаття 4. Принципи забезпечення доступу до публічної інформації

1. Доступ до публічної інформації відповідно до цього Закону здійснюється на принципах:

1) прозорості та відкритості діяльності суб'єктів владних повноважень;
2) вільного отримання та поширення інформації, крім обмежень, встановлених законом;
3) рівноправності, незалежно від ознак раси, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак.

РОЗДІЛ ІІ. ПОРЯДОК ДОСТУПУ ДО ІНФОРМАЦІЇ

Стаття 5. Забезпечення доступу до інформації

1. Доступ до інформації забезпечується шляхом:
1) систематичного та оперативного оприлюднення інформації: 
в офіційних друкованих виданнях;
на офіційних веб-сайтах в мережі Інтернет;
на інформаційних стендах;
будь-яким іншим способом;
2) надання інформації за запитами на інформацію.

Стаття 6. Публічна інформація з обмеженим доступом

1. Інформацією з обмеженим доступом є:
1) конфіденційна інформація;
2) таємна інформація;
3) службова інформація.
 2. Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог:
1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя;
2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам;
3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.
3. Інформація з обмеженим доступом має надаватися розпорядником інформації, якщо він правомірно оприлюднив її раніше. 
 4. Інформація з обмеженим доступом має надаватися розпорядником інформації, якщо немає законних підстав для обмеження у доступі до такої інформації, які існували раніше.
 5. Не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно. При дотриманні вимог, передбачених частиною другою цієї статті, зазначене положення не поширюється на випадки, коли оприлюднення або надання такої інформації може завдати шкоди інтересам національної безпеки, оборони, розслідуванню чи запобіганню злочину.
 6. Не належать до інформації з обмеженим доступом декларації про доходи осіб та членів їхніх сімей, які:
1) претендують на зайняття чи займають виборну посаду в органах влади;
2) обіймають посаду державного службовця, службовця органу місцевого самоврядування першої або другої категорії.
7. Обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений. 

Стаття 7. Конфіденційна інформація

1. Конфіденційна інформація - інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб'єктів владних повноважень, та яка може поширюватися у визначеному ними порядку за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов. Не може бути віднесена до конфіденційної інформація, зазначена у частинах першій та другій статті 13 цього Закону. 
2. Розпорядники інформації, визначені частиною першою статті 13 цього Закону, які володіють конфіденційною інформацією, можуть поширювати її лише за згодою осіб, які обмежили доступ до інформації, а за відсутності такої згоди - лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та забезпечення прав людини.

Стаття 8. Таємна інформація

1. Таємна інформація - інформація, доступ до якої обмежується відповідно до частини другої статті 6 цього Закону, розголошення якої може завдати шкоди особі, суспільству і державі. Таємною визнається інформація, яка містить державну, професійну, банківську таємницю, таємницю слідства та іншу передбачену законом таємницю.
 2. Порядок доступу до таємної інформації регулюється цим Законом та спеціальними законами.

Стаття 9. Службова інформація

1. Відповідно до вимог частини другої статті 6 цього Закону до службової може належати така інформація:
1) що міститься у документах суб'єктів владних повноважень, що становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов'язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішень;
2) зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці.
2. Документам, що містять інформацію, яка становить службову інформацію, присвоюється гриф "для службового користування". Доступ до таких документів надається відповідно до частини другої статті 6 цього Закону.
3. Перелік відомостей, що становлять службову інформацію, який складається органами державної влади, органами місцевого самоврядування, іншими суб'єктами владних повноважень, у тому числі на виконання делегованих повноважень, не може бути обмеженим у доступі.

Стаття 10. Доступ до інформації про особу

1. Кожна особа має право:
1) знати у період збирання інформації, але до початку її використання, які відомості про неї і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються, передаються чи поширюються, крім випадків, встановлених законом;
2) на доступ до інформації про неї, яка збирається та зберігається;
3) вимагати виправлення неточної, неповної, застарілої інформації про себе, знищення інформації про цю особу, збирання, використання чи зберігання якої здійснюється з порушенням вимог закону;
4) на ознайомлення за рішенням суду з інформацією про інших осіб, якщо це необхідно для реалізації та захисту прав і законних інтересів;
5) на відшкодування шкоди у разі розкриття інформації про себе з порушенням вимог, визначених законом. 
2. Обсяг інформації про особу, що збирається, зберігається і використовується розпорядниками інформації, має бути максимально обмеженим і використовуватися лише з метою та у спосіб, визначений законом.
3. Розпорядники інформації, які володіють інформацією про особу, зобов'язані:
1) надавати її безперешкодно і безоплатно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом;
2) використовувати її лише з метою та у спосіб, визначений законом;
3) вживати заходів щодо унеможливлення несанкціонованого доступу до такої інформації інших осіб;
4) виправляти неточну і застарілу інформацію про особу самостійно або на вимогу осіб, яких вона стосується.
4. Зберігання інформації про особу не повинно тривати довше, ніж це необхідно для досягнення мети, задля якої ця інформація збиралася.
5. Відмова особі у доступі до інформації про неї, приховування, незаконне збирання, використання, зберігання чи поширення інформації можуть бути оскаржені. 

Стаття 11. Захист особи, що оприлюднює інформацію

1. Посадові та службові особи не підлягають юридичній відповідальності, незважаючи на порушення своїх обов'язків, за розголошення інформації про правопорушення або відомостей, що стосуються серйозної загрози здоров'ю чи безпеці громадян, довкіллю, якщо особа при цьому керувалася добрими намірами та мала обґрунтоване переконання, що інформація є достовірною, а також містить докази правопорушення або стосується істотної загрози здоров'ю чи безпеці громадян, довкіллю. 

Розділ ІII. СУБ'ЄКТИ ВІДНОСИН У СФЕРІ ДОСТУПУ ДО ПУБЛІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Стаття 12. Визначення та перелік суб'єктів

1. Суб'єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є:
1) запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об'єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб'єктів владних повноважень;
2) розпорядники інформації - суб'єкти, визначені у статті 13 цього Закону;
3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань запитів на інформацію розпорядників інформації;

Стаття 13. Розпорядники інформації

1. Розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються:
1) суб'єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб'єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов'язковими для виконання;
2) юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим - стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів;
3) особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб'єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, - стосовно інформації, пов'язаної з виконанням їхніх обов'язків;
4) суб'єкти господарювання, що займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, - стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них.
2. До розпорядників інформації, зобов`язаних оприлюднювати та надавати за запитами інформацію, визначену в цій статті, у порядку, передбаченому цим Законом, прирівнюються суб'єкти господарювання, які володіють:
1) інформацією про стан довкілля;
2) інформацією про якість харчових продуктів і предметів побуту;
3) інформацією про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні ситуації, що сталися або можуть статися і загрожують здоров'ю та безпеці громадян;
4) іншою інформацією, що становить суспільний інтерес (суспільно значущою інформацією).
3. На розпорядників інформації, визначених пунктами 2, 3, 4 частини першої та частиною другою цієї статті, вимоги цього Закону поширюються лише в частині оприлюднення та надання відповідної інформації за запитами. 
4. Усі розпорядники інформації незалежно від нормативно-правового акта, на підставі якого вони діють, при вирішенні питань щодо доступу до інформації мають керуватися цим Законом. 

Стаття 14. Обов'язки розпорядників інформації

1. Розпорядники інформації зобов'язані:
1) оприлюднювати інформацію про свою діяльність та прийняті рішення; 
2) систематично вести облік документів, що знаходяться у їхньому володінні;
3) вести облік запитів на інформацію;
4) визначати спеціальні місця для роботи запитувачів з документами чи їх копіями, а також надавати право запитувачам робити виписки з них, фотографувати, копіювати, сканувати їх, записувати на будь-які носії інформації тощо;
5) мати спеціальні структурні підрозділи або призначати відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації;
6) надавати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об'єктивність наданої інформації.

Стаття 15. Оприлюднення інформації розпорядниками

1. Розпорядники інформації зобов'язані оприлюднювати:
1) інформацію про організаційну структуру, місію, функції, повноваження, основні завдання, напрями діяльності та фінансові ресурси (структуру та обсяг бюджетних коштів, порядок та механізм їх витрачання тощо);
2) нормативно-правові акти, акти індивідуальної дії (крім внутрішньоорганізаційних), прийняті розпорядником, проекти рішень, що підлягають обговоренню, інформацію про нормативно-правові засади діяльності;
3) перелік та умови отримання послуг, що надаються цими органами, форми і зразки документів, правила їх заповнення;
4) порядок складання, подання запиту на інформацію, оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації;
5) інформацію про систему обліку, види інформації, яку зберігає розпорядник;
6) інформацію про механізми чи процедури, за допомогою яких громадськість може представляти свої інтереси або в інший спосіб впливати на реалізацію повноважень розпорядника інформації;  
7) плани проведення та порядок денний своїх відкритих засідань;  
8) розташування місць, де надаються необхідні запитувачам форми і бланки установи;
9) загальні правила роботи установи, правила внутрішнього трудового розпорядку;  
10) звіти, в тому числі щодо задоволення запитів на інформацію;  
11) інформацію про діяльність суб'єктів владних повноважень, а саме про:
їх місцезнаходження, поштову адресу, номери засобів зв'язку, адреси офіційного веб-сайту та електронної пошти;
прізвище, ім'я та по батькові, службові номери засобів зв'язку, адресу електронної пошти керівника органу та його заступників, а також керівників структурних та регіональних підрозділів, основні функції структурних та регіональних підрозділів, крім випадків, коли ці відомості належать до інформації з обмеженим доступом;  
розклад роботи та графік прийому громадян;
вакансії, порядок і умови проходження конкурсу на заміщення вакантних посад;
перелік та умови надання послуг, форми і зразки документів, необхідних для надання послуг, правила їх оформлення;  
перелік і службові номери засобів зв'язку підприємств, установ та організацій, що належать до сфери їх управління, та їх керівників, крім підприємств, установ та організацій, створених з метою конспірації, оперативно-розшукової або контррозвідувальної діяльності;  
порядок складання, подання запиту на інформацію, оскарження рішень суб'єктів владних повноважень, їх дій чи бездіяльності;  
систему обліку, види інформації, якою володіє суб'єкт владних повноважень;
12) іншу інформацію про діяльність суб'єктів владних повноважень, порядок обов'язкового оприлюднення якої встановлений законом.
2. Інформація, передбачена частиною першою цієї статті, підлягає обов'язковому оприлюдненню невідкладно, але не пізніше п'яти робочих днів з дня затвердження документа. У разі наявності у розпорядника інформації офіційного веб-сайту, така інформація оприлюднюється на веб-сайті із зазначенням дати оприлюднення документа і дати оновлення інформації. 
3. Проекти нормативно-правових актів, рішень органів місцевого самоврядування, розроблені відповідними розпорядниками, оприлюднюються ними не пізніш як за 20 робочих днів до дати їх розгляду з метою прийняття.
4. Негайному оприлюдненню підлягає будь-яка інформація про факти, що загрожують життю, здоров'ю або/та майну громадян, та про заходи, які застосовуються у зв'язку з цим. 

Стаття 16. Відповідальні особи з питань запитів на інформацію

1. Розпорядник інформації відповідає за визначення та забезпечення діяльності структурного підрозділу або відповідальної особи з питань запитів на інформацію розпорядників інформації, відповідальних за опрацювання, систематизацію, аналіз та контроль щодо задоволення запиту на інформацію та надання консультацій під час оформлення запиту.
2. Запит, що пройшов реєстрацію у встановленому розпорядником інформації порядку, обробляється відповідальними особами з питань запитів на інформацію.

Стаття 17. Контроль за забезпеченням доступу до публічної інформації

1. Парламентський контроль за дотриманням права на доступ до інформації здійснюється Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, тимчасовими слідчими комісіями Верховної Ради України, народними депутатами України.
2. Громадський контроль за забезпеченням розпорядниками інформації доступу до публічної інформації здійснюється депутатами місцевих рад, громадськими організаціями, громадськими радами, громадянами особисто шляхом проведення відповідних громадських слухань, громадської експертизи тощо.
3. Державний контроль за забезпеченням розпорядниками інформації доступу до інформації здійснюється відповідно до закону. 

Стаття 18. Реєстрація документів розпорядника інформації

1. Для забезпечення збереження та доступу до публічної інформації, документи, що знаходяться у суб'єктів владних повноважень, підлягають обов`язковій реєстрації у системі обліку, що має містити:
1) назву документа;
2) дату створення документа;
3) дату надходження документа;
4) джерело інформації (автор, відповідний підрозділ);
5) передбачену законом підставу віднесення інформації до категорії з обмеженим доступом;
6) строк обмеження доступу до інформації, у разі якщо вона віднесена до інформації з обмеженим доступом;
7) галузь;
8) ключові слова;
9) тип, носій (текстовий документ, плівки, відеозаписи, аудіозаписи тощо);
10) вид (нормативні акти, угоди, рішення, протоколи, звіти, прес-релізи);
11) проекти рішень (доповідні записки, звернення, заяви, подання, пропозиції, листи тощо);
12) форму та місце зберігання документа тощо.
2. Доступ до системи обліку, що містить інформацію про документ, що знаходиться у суб'єкта владних повноважень, забезпечується шляхом:
1) оприлюднення на офіційних веб-сайтах суб'єктів владних повноважень такої інформації, а в разі їх відсутності - в інший прийнятний спосіб;
2) надання доступу до системи за запитами. 
3. Система обліку публічної інформації не може бути віднесена до категорії інформації з обмеженим доступом.
4. Розпорядники інформації несуть відповідальність за забезпечення доступу до системи обліку відповідно до закону.

Розділ ІV. РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА НА ДОСТУП ДО ІНФОРМАЦІЇ ЗА ІНФОРМАЦІЙНИМ ЗАПИТОМ

Стаття 19. Оформлення запитів на інформацію

1. Запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації, надати публічну інформацію, що знаходиться у його володіння.
2. Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації з запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.
3. Запит на інформацію може бути індивідуальним або колективним. Запити можуть подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача.
4. Письмовий запит подається в довільній формі. 
5. Запит на інформацію має містити:
1) ім'я (найменування) запитувача, поштову адресу або адресу електронної пошти, а також номер засобу зв'язку, якщо такий є;
2) загальний опис інформації або вид, назва, реквізити чи зміст документа, щодо якого зроблено запит, якщо запитувачу це відомо;
3) підпис і дату за умови подання запиту в письмовій формі.
6. З метою спрощення процедури оформлення письмових запитів на інформацію особа може подавати запит шляхом заповнення відповідних форм запитів на інформацію, які можна отримати в розпорядника інформації та на офіційному веб-сайті відповідного розпорядника. Зазначені форми мають містити стислу інструкцію щодо процедури подання запиту на інформацію, її отримання тощо. 
7. У разі якщо з поважних причин (інвалідність, обмежені фізичні можливості тощо) особа не може подати письмовий запит, його має оформити відповідальна особа з питань запитів на інформацію, обов'язково зазначивши в запиті своє ім'я, контактний телефон, та надати копію запиту особі, яка його подала.

Стаття 20. Строк розгляду запитів на інформацію

1. Розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту.
2. У разі якщо запит на інформацію стосується інформації, необхідної для захисту життя чи свободи особи, щодо стану довкілля, якості харчових продуктів і предметів побуту, аварій, катастроф, небезпечних природних явищ та інших надзвичайних подій, що сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян, відповідь має бути надана не пізніше 48 годин з дня отримання запиту.
3. Клопотання про термінове опрацювання запиту має бути обґрунтованим.
4. У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або вимагає пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту.

Стаття 21. Плата за надання інформації

1. Інформація на запит надається безкоштовно.
2. У разі якщо задоволення запиту на інформацію передбачає виготовлення копій документів обсягом більш як 10 сторінок, запитувач зобов'язаний відшкодувати фактичні витрати на копіювання та друк
3. Розмір фактичних витрат визначається відповідним розпорядником на копіювання та друк в межах граничних норм, встановлених Кабінетом Міністрів України. У разі якщо розпорядник інформації не встановив розміру плати за копіювання або друк, інформація надається безкоштовно.
4. При наданні особі інформації про себе та інформації, що становить суспільний інтерес, плата за копіювання та друк не стягується.

Стаття 22. Відмова та відстрочка в задоволенні запиту на інформацію

1. Розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках:
1) розпорядник інформації не володіє і не зобов'язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 
2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону;
3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов'язані з копіюванням або друком;
4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п'ятою статті 19 цього Закону.
2. Відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем з загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою в наданні інформації. 
3. Розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, зобов'язаний направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача. У цьому разі відлік строку розгляду запиту на інформацію починається з дня отримання запиту належним розпорядником.
4. У відмові в задоволенні запиту на інформацію має бути зазначено:
1) прізвище, ім'я, по батькові та посаду особи, відповідальної за розгляд запиту розпорядником інформації;
2) дату відмови;
3) мотивовану підставу відмови;
4) порядок оскарження відмови;
5) підпис.
5. Відмова в задоволенні запиту на інформацію надається в письмовий формі. 
6. Відстрочка в задоволенні запиту на інформацію допускається в разі, якщо запитувана інформація не може бути надана для ознайомлення в передбачені цим Законом строки у разі настання обставин непереборної сили. Рішення про відстрочку доводиться до відома запитувача у письмовій формі з роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.
7. У рішенні про відстрочку в задоволенні запиту на інформацію має бути зазначено:
1) прізвище, ім'я, по батькові та посаду особи, відповідальної за розгляд запиту розпорядником інформації;
2) дату надсилання або вручення повідомлення про відстрочку;
3) причини, з яких запит на інформацію не може бути задоволений у встановлений цим Законом строк;
4) строк, у який буде задоволено запит;
5) підпис.

РОЗДІЛ V. ОСКАРЖЕННЯ РІШЕНЬ, ДІЙ ЧИ БЕЗДІЯЛЬНОСТІ РОЗПОРЯДНИКІВ ІНФОРМАЦІЇ

Стаття 23. Право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації

1. Рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду.  
2. Запитувач має право оскаржити:  
1) відмову в задоволенні запиту на інформацію;  
2) відстрочку задоволення запиту на інформацію;  
3) ненадання відповіді на запит на інформацію; 
4) надання недостовірної або неповної інформації;  
5) несвоєчасне надання інформації;  
6) невиконання розпорядниками обов'язку оприлюднювати інформацію відповідно до статті 15 цього Закону;  
7) інші рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача.  
3. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України. 

Стаття 24. Відповідальність за порушення законодавства про доступ до публічної інформації

1. Відповідальність за порушення законодавства про доступ до публічної інформації несуть особи, винні у вчиненні таких порушень:
1) ненадання відповіді на запит;
2) ненадання інформації за запитом; 
3) безпідставна відмова у задоволенні запиту на інформацію;
4) неоприлюднення інформації відповідно до статті 15 цього Закону;
5) надання або оприлюднення недостовірної, неточної або неповної інформації;
6) несвоєчасне надання інформації;
7) необґрунтоване віднесення інформації до інформації з обмеженим доступом;
8) нездійснення реєстрації документів;
9) навмисне приховування або знищення інформації чи документів.
2. Особи, на думку яких їхні права та законні інтереси порушені розпорядниками інформації, мають право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди в порядку, визначеному законом. 

РОЗДІЛ VI. ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ

 1. Цей Закон набирає чинності через три місяці з дня його опублікування.
 2. До приведення законодавства України у відповідність з цим Законом акти законодавства України застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
 3. Внести зміни до таких законодавчих актів України:
1) у Кодексі України про адміністративні правопорушення (Відомості Верховної Ради УРСР, 1984 р., додаток до № 51, ст. 1122):
у статті 212³: 
частину першу після слів «відповідно до законів України "Про інформацію" доповнити словами "Про доступ до публічної інформації"; 
примітку викласти в такій редакції: "Примітка. Особи, визначені у примітці до статті 21226 цього Кодексу, притягаються до відповідальності за діяння, передбачені цією статтею, згідно зі статтею 21226";
частину першу статті 21226 після слів "Про інформацію" доповнити словами "Про доступ до публічної інформації";
2) у назві та абзаці першому частини першої статті 330 Кримінального кодексу України (Відомості Верховної Ради України, 2001 р., №25-26 ст. 131) слова "яка є власністю держави" замінити словами "яка перебуває у володінні держави";
3) частину десяту статті 9 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" (Відомості Верховної Ради України, 1992 р., № 22, ст. 303; 2000 р., № 10, ст.79) доповнити двома реченнями такого змісту: "Забороняється оприлюднювати або надавати зібрані відомості, а також інформацію щодо проведення або непроведення стосовно певної особи оперативно-розшукової діяльності до прийняття рішення за результатами такої діяльності. Питання оприлюднення або надання такої інформації після прийняття рішення регулюється законом»;
4) статтю 13 Закону України "Про авторське право і суміжні права" (Відомості Верховної Ради України, 2001р., № 43, ст. 214) доповнити частиною п'ятою такого змісту: 
"5. Зазначені положення не поширюються на випадки оприлюднення чи надання інформації на підставі Закону України "Про доступ до публічної інформації";
5) статтю 9 Закону України "Про контррозвідувальну діяльність" (Відомості Верховної Ради України, 2003 р., № 12, ст. 89) доповнити реченням такого змісту: "Забороняється оприлюднювати або надавати (розголошувати) зібрані відомості, а також інформацію щодо проведення або непроведення стосовно певної особи контррозвідувальної діяльності та заходів до прийняття рішення за результатами такої діяльності або заходів".
4. Кабінету Міністрів України у двомісячний строк з дня набрання чинності цим Законом: 
затвердити граничні норми витрат на копіювання або друк, передбачені статтею 21 цього Закону;
подати до Верховної Ради України пропозиції щодо внесення змін до законів України, що випливають із цього Закону;
привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом;
забезпечити перегляд і скасування міністерствами та іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів, що суперечать цьому Закону.

 

 

Завершення земельної реформи на часі

 

 

19 липня у Верховній Раді було зареєстровано один з ключових законопроектів земельної реформи – проект закону “Про ринок земель” (реєстраційний № 9001-1). Цей проект та вже ухвалений Верховною Радою Закон України “Про Державний земельний кадастр” сприятимуть побудові цивілізованого ринку землі в Україні. Прийняття Верховною Радою та набуття чинності Закону України “Про ринок земель” є однією з умов зняття мораторію та включення до обігу земель сільськогосподарського призначення.

Запровадження повноцінного ринку земель сільськогосподарського призначення та його ефективного державного регулювання в Україні дасть можливість забезпечити реалізацію низки важливих на сьогодні проблем.

Земельна реформа в Україні дала змогу кожному члену сільськогосподарського підприємства та пенсіонеру з їх числа отримати власний земельний наділ.

Селяни тривалий час були позбавлені  найголовнішого права – права розпоряджатися своєю власністю. Багато з них вже померли, так і не скориставшись економічними перевагами  володіння  землею.

Проте кожен власник земельної ділянки повинен мати право на власний розсуд розпоряджатися своєю землею. Для цього і впроваджувалася земельна реформа. Тому, лише землевласнику вирішувати: продавати землю чи здавати її в оренду, або ж власноруч обробляти.

Нині реформування земельних відносин в Україні – на фінішній прямій.

Головним кроком до введення  в обіг земель сільськогосподарського призначення має бути скасування мораторію на відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення, який обмежує конституційні права власників земельних ділянок. Відповідно до частини першої статті 41 Конституції України «Кожен має право володіти, користуватися, розпоряджатися своєю власністю…"

 Що дасть запровадження ринку землі пересічному селянинові? Які вигоди від цього він зможе набути?

На ці та інші запитання дає відповіді проект Закону України «Про ринок земель».

 

Відповідно до положень законопроекту «Про ринок земель» набувачами земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва за цивільно-правовими угодами мають бути лише:

громадяни України;

фермерські господарства;

держава в особі Державного агентства земельних ресурсів України;

територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування.

Виключається участь іноземного капіталу у придбанні земель сільськогосподарського призначення, що унеможливить втрату Україною позицій щодо виробництва продовольства. Адже вітчизняні сільськогосподарські товаровиробники у найближчі 5-7 років неспроможні на рівних конкурувати із іноземним капіталом.

Отже, ризик скуповування значних площ сільськогосподарського призначення фінансово-промисловими групами, тим більше іноземцями, з подальшим утворенням «латифундій» з найманими працівниками цим законопроектом кардинально зменшений.

 

 

Граничний розмір земель для ведення товарного сільськогосподарського виробництва у приватній власності однієї особи в цілому по Україні не може перевищувати 2100 гектарів, в тому числі для:

Полісся - 1500 гектарів;

Лісостепу - 1750 гектарів;

Степу - 2100 гектарів;

Карпатської гірської області - 900 гектарів;

Кримської гірської області - 1100 гектарів.

 

 Запроваджується переважне право на придбання земельних ділянок сільськогосподарського призначення приватної власності у разі їх продажу, що дозволить створити потужний регуляторний інструмент для подолання парцеляції земель, як найбільш негативного наслідку проведеної в Україні земельної реформи.

 

З метою мінімізації негативних наслідків подрібнення земельних фондів великих сільськогосподарських підприємств проектом врегульовується питання консолідації земель.

 

Проектом закону передбачено регулювання земель, пов’язаних із земельними ділянками, на яких розташовані багаторічні насадження та меліоративні системи.

 

Врегульовано питання щодо обмеження можливості зміни цільового призначення земельних ділянок протягом 10 років після їх придбання.

 

Передбачається, що Закон України “Про ринок земель” буде прийнятий та введений в дію восени 2011 року, що дозволить запровадити ринковий обіг земель сільськогосподарського призначення з 1 січня 2012 року.

 

Проектом Закону пропонується внести зміни до Земельного, Цивільного, Бюджетного та Податкового кодексів України, Декрету Кабінету Міністрів України “Про державне мито”, Законів України “Про оренду землі”, “Про фермерське господарство”, “Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)”, “Про оцінку земель”, “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень”, “Про іпотеку”, “Про землеустрій”, “Про захист економічної конкуренції”.

Прикінцевими положеннями законопроекту вносяться зміни до Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» щодо запровадження підвищених ставок державного мита при перепродажу земельних ділянок сільськогосподарського призначення (сільськогосподарських угідь) протягом 5 років з дня укладання договору, за яким ця ділянка перейшла у власність відчужувача:

- при відчуженні за перший рік - 100 відсотків нормативної грошової оцінки земельної ділянки;

- при відчуженні на другий рік - 90 відсотків від нормативної грошової оцінки земельної ділянки;

- при відчуженні на третій рік - 80 відсотків від нормативної грошової оцінки земельної ділянки;

- при відчуженні на четвертий рік - 70 відсотків від нормативної грошової оцінки земельної ділянки;

- при відчуженні на п‘ятий рік - 60 відсотків від нормативної грошової оцінки земельної ділянки.

 

 

Таким чином, прийняття  Закону України “Про ринок земель”:

 - розблокує проведення земельних торгів щодо вільних земельних ділянок та прав оренди на них;

- створить законодавчі умови для зняття мораторію;

- сформує коло набувачів земельних ділянок сільськогосподарського призначення: громадяни України, фермерські господарства, держава та органи місцевого самоврядування;

- обмежить участь іноземного капіталу;

- запобігатиме спекуляції земельними ділянками сільськогосподарського призначення;

- встановить заборону надмірної концентрації земельних ділянок;

- визначить державний орган з управління землями сільськогосподарського призначення державної власності (Державне агентство земельних ресурсів);

- забезпечить стале землекористування шляхом визначення механізму консолідації земель сільськогосподарського призначення.

Разом з тим земельна реформа за своєю суттю не дорівнює лише введенню ринку землі сільськогосподарського призначення. Це цілий комплекс стратегічних заходів таких як: створення прозорого ринку землі, залучення фінансових ресурсів у сферу АПК, охорона родючості ґрунтів, інвентаризація, розмежування земель державної та комунальної власності, встановлення меж населених пунктів, демаркація державного кордону, створення електронного загальнодержавного земельного кадастру.
||
Новоайдарська районна державна адміністрація
93500, Україна, смт. Новоайдар, вул. Незалежності, 2
Тел./факс (06445) 9-40-38
Веб-сайт: http://ndar.loga.gov.ua
E-mail: rgana@ukrpost.ua
У разі використання матеріалів сайту посилання на old.ndar.loga.gov.ua є обов'язковим.
Відповідальний за розміщення інформації: Новоайдарська РДА